Жодні намагання відновити справедливість ні до чого не призвели. Етцель вперто тримався позиції, що у своєму тексті він лише використав ідею письменниці, а все інше створив сам. Зображення першого видання «Марусі» вирізьблене навіть на пишному гробівці видавця на цвинтарі Монпарнас.
Віктора Домонтовича вабили можливості, які відкривав жанр белетризованої біографії. Він надихався творами Андре Моруа і Стефана Цвайґа, свідомий того, як багато простору дає цей ґатунок тексту конкретно йому — науковцеві, пильному шукачеві намистинок промовистої інформації, любителеві аналізу, синтезу, зіставлень, психології і сміливих спекуляцій.
У помешканні Петрова, на вузькій, горбатій і вигнутій вуличці Малопідвальній, з верхньої частини якої відкривався вид на дахи і дворики старої забудови, було три письмові столи. За першим Петров писав працю з етнографії, за другим — наукове дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки», за третім працював над белетризованою біографією «Романи Куліша». Тому в науковому тексті час від часу трапляються живописні художні фрагменти, а в художньому — чіткі й конкретні наукові пасажі. За іронією, сусідом Петрова на Малопідвальній був Агатангел Кримський — старший колега з Академії наук. Зовсім поруч була розташована і будівля НКВД.
Уже там, у «Романах Куліша», В. Домонтович присвячує Маркові Вовчку чимало уваги. Згодом він пише белетризовані біографії Костомарова, Франциска Ассизького, Ґете, Ван Ґоґа, Рільке, Вацлава Ржевуського, Франсуа Війона, Тіхо Браге, Йоганна Кеплера, Гракха Бабефа, Сави Чалого, Гельдерліна. Ранні наукові статті Віктора Петрова про Григорія Сковороду рясніють фрагментами, що викликають чуттєві й майже тактильні переживання, які зазвичай дарує художня література: об’єм ситуацій, емоції, стани, вчинки, слова і побутові деталі складають додатковий вимір і дозволяють пізнати мудрого й дивакуватого філософа як когось реального або як самого себе.
Уже навіть за різноманітністю епох і покликань можемо побачити обшир зацікавлень Домонтовича: це письменники і філософи, астрономи і авантюристи, святі й божевільні. Як бачимо, жінка серед постатей, які привернули увагу письменника, тільки одна. Звичайно, у кожному творі з’являються жіночі персонажі — але всі вони лише додаткові елементи, акторки другого плану, необхідне тло, покликане зробити різьбу точнішою, прокреслити деталі й півтіні головного героя.
Марко Вовчок вабила В. Домонтовича. Навколо її образу залягала саме та фактура, яку йому так спокусливо вдавалося розгортати.
Цікаво, що персонажів-чоловіків, хоч яке неприховане захоплення і повагу автора вони б не викликали, він змальовував із характерною собі іронією. Створені ним портрети чимось нагадують карикатури, де влучно підмічені художником особливості перебільшуються і виводяться на перший план: ледь загострений ніс стає дзьобом, повні губи — роздутими міхами, легка сутулість перетворює постать на фігуру шахового коня. Мізерності й дивацтва, слабкості й інфантильні риси підхоплюються Домонтовичем і ним наголошуються. Генії, творці, науковці, мудреці й винахідники виявляються у його текстах плаксивими дітьми, капризунами і впертюхами. Вони носяться кожен зі своєю величезною ідеєю, викликаючи лише сміх і нерозуміння сучасників. Доводять себе до заламання, шалу, гарячки, безпам’ятства, самовідречення, створюють і плекають власні численні проблеми, налаштовують проти себе суспільство — і все заради чогось, на що себе перетворюють, переплавляють. Заради нефізичних сенсів, якими стають.
Марко Вовчок привабила Домонтовича поєднанням сенсів нефізичних (її творчість) і фізичних (велика кількість коханців), складністю характеру, обуренням і неспокоєм, які викликала в інших, суперечливістю вражень про неї. Вона притягнула його своєю мовчущістю. Непроникністю.
Користуючись звичним набором властивих собі інструментів, Домонтович проявляє раптом до героїні зовсім інше, ніж до героїв-чоловіків, ставлення. Він виставляє її в іншому світлі. Домонтович не глузує з Марії Вілінської, не іронізує з неї. Її образ не скидається на карикатуру. Він пише про Марка Вовчка серйозно. Це чоловіки, які в’ються навколо неї, мають дзьоби замість носів і схожі статурою на шахових коней. Які б непристойні жартики не траплялися дослідникові у спогадах сучасників Марка Вовчка, сам Домонтович коментує її постать, слова і вчинки обережно та дбайливо, з повагою й урочистістю.