Схожим чином він поводиться і зі своїми цілковито вигаданими персонажами: сумні, надламані, нехай навіть зовсім безумні й ірраціональні героїні, подані з шанобливим уклоном, з серйозністю і співчуттям; герої-чоловіки, якими б глибокими й поміркованими, якими б трагічними не були, безжально розчленовані на функції, виставлені до читача гіперболізованими якостями, в’їдливо висміяні.
Кожна жіноча постать — це постать матері, втраченої у віці трьох із половиною років. Навряд чи він міг її пам’ятати. А отже, її образ — це образ мовчущого божества: досконалий, невловний і недосяжний. Туга за нездійсненним дотиком, з якою живеш, як із одним з життєво важливих внутрішніх органів: він постійно завдає болю, але без нього твоя загибель — неминуча.
Кожен персонаж-чоловік — це постать батька, який був поруч: виховував, навчав, опікувався. Ухвалював рішення щодо власної долі на користь сина. Постать найближчої людини з плоти і крови, нехай і спрямованої думками і натхненням у вищі сфери, але все ж — звичайної людини, яка кахикає, сякається, поводиться занудно й набридливо. Людини, яка дратує, зворушує, захоплює, подає приклад для наслідування. Постать когось, хто протягом певного часу в житті виконував ролі обох батьків, тобто був усім Всесвітом, був усесильним, мав повну владу над сином. Когось, кого відтак нестерпно хочеться скинути з його постаменту, ким нестерпно хочеться стати.
Кожен персонаж-чоловік — це він сам, автор. Самоіронічний, безжальний до будь-яких виявів, безліч разів деконструйований, розібраний на окремі деталі, розсічений на сеґменти. Нікчемний і сповнений туги за нездійсненним дотиком. Двоїстий, та один.
«Мовчущим божеством» Марка Вовчка назвав закоханий у неї до нестями Пантелеймон Куліш. Спершу вона зачарувала його своєю мовчазністю. Це була розкішна, глибока мовчазність, під параван якої можна було вигідно умостити будь-які власні фантазії.
Коли з часом з’ясувалося, що мовчазність Марка Вовчка ховала в собі щось нескінченно далеке від мрій закоханого корифея, це спричинило тривалий і ґвалтовний шквал обурення, недовіри, образ, самопринижень і принижень на адресу підступної облудниці.
Ні особистими якостями, ні власною історією Софія не могла бути схожою на Марка Вовчка. От хіба що лаконічність і стриманість, що в кожної з жінок, вочевидь, мала власну природу, витоки й значення, все одно були названі однаково — стриманістю й лаконічністю. Обидві вміли бездоганно володіти собою, не виказуючи почуттів. Обидві, здавалося, були невразливими до пристрастей.
Ми не можемо нічого знати про те, що означала мовчазність Софії Зерової. Що вона означала для Зерова і що — для Петрова. Як кожен із чоловіків давав собі з цією мовчазністю раду. Що кожен у ній вбачав. Чи хтось із них зміг розгадати, розкрити Софіїну мовчазність? І якщо так, то чи зумів упоратися зі знайденим там, у глибинах?
Усе, що нам залишається, — фантазувати і спекулювати. Поєднувати випадкові точки на площинах, розташованих під різними нахилами. Домислювати.
«Мовчуща. Ні до кого не горнеться. Ніби якось з холодком, немов з підкресленою, майже навмисною непривітністю, з якоюсь гордовитою стриманістю.
„Мовчуще божество!“ — як назвав її П. Куліш у ці роки своєї закоханости в неї.
Марко Вовчок свідома була своєї замкненої, упертої, вольової непокірливости.
„Я була ще з реп’яшок, а вже мене ніхто переконати не посилив!“ — казала вона про себе».
Впродовж усього життя Софія дбала про архіви кожного зі своїх чоловіків. Старанно берегла рукописи й усі можливі папери, записи, листи — все, що не конфіскували, що не відібрали. Вона берегла архів Зерова, коли того заарештували і вислали на Соловки. Берегла цілі стоси рукописів Петрова, хоч той після війни і зник на кілька років (чи отримувала вона тоді від нього бодай якісь звістки?), продовжувала їх зберігати, звалені на старій канапі, поки Петрова не відпускали до неї з Москви.
Софія берегла листи до неї від Зерова і зберігала листи від Петрова. І перші, й другі вона акуратно віддала до Архіву літератури й мистецтва. Натомість власні листи, які Петров, без сумніву, привіз із собою до Києва, Софія знищила. Вона точно знала, що і заради чого робить, точно знала, чого хоче і чого не бажає.
З усього, що існує про неї, крім фотографій, з яких ми можемо отримати враження про її зовнішність, погляд, усмішку, вираз обличчя, крім скупих і непевних спогадів і згадок людей, які її знали, саме в листах від Петрова, немов у водоймі, в озері, затягнутому ряскою, можна шукати її відображення.