І кожен розповідає те, що бачив і знає. Кожен розповідає правду. І надія на те, що ці подорожні таки зустрічаються, існує — вони можуть зустрітись у слухачеві. У той момент, коли одного лютневого дня угорський вчений-археолог націлюється своїм незмінним фотоапаратом, шукаючи найвдаліший ракурс, щоб зафіксувати Андріївську церкву. А змарнілий хлопчик із пекучою шкірою дивиться просто в об’єктив, не відводячи погляду, — і в його очах відображаються Дніпро, і Труханів острів, і Лівий берег, і Дарниця, і дахи, і пустище, де раніше стояла Десятинна церква, і зграї птахів у небі, і рибина, яка мовчки вигинається на березі, охоплена відчаєм замурованого всередині болю.
Цей момент справді описаний в обох оповідачів. Феттіх описує місце, де він робить фотографію. Кузнєцов розповідає, як спостерігав за одягнутим у військову уніформу чоловіком, що фотографує Андріївську церкву, — турист, що бажає зберегти собі на пам’ять цікавинку зі своєї подорожі.
В описаному в обох текстах спільному часі та просторі, в тому ж контексті пролягає траєкторія Петрова. Вона, щоправда, як і тисячі, мільйони інших траєкторій, залишається за межами обох оповідей.
Феттіх Нандор міг бути знайомий із Петровим. Але що ми почерпнемо з цієї випадковости, про яку й так ніколи не зможемо довідатись?
Хоча схоже на те, що якраз у випадковостях, про які ніколи не дізнаєшся напевно, почерпнути можна найбільше.
Можна вибрати на площині дві довільні точки і їх поєднати. Пряма лінія дає відчуття полегшення: в центрі життя — наукова діяльність або любовне почуття. Ми самі вибираємо, які точки поєднувати і самі даємо прямій назву, відштовхуючись від того, що шукаємо.
Але що робити, коли площин — набагато більше, а більшість точок — змінні, миготливі й невидимі? Що коли паралельні прямі перетинаються, центрів життя одразу кілька (або жодного), а геометричні фігури втрачають свої осі? Як охопити розумом усі невідповідності, як пояснити собі невідоме?
Розрізнені й недопасовані деталі поєднуються зрідка, в надто короткі миті, що іноді настають між вдихом і видихом. Іноді — вві сні, коли перебуваєш за межами логічних конструкцій і вербальних формулювань. Неспокійно скидаючись, намагаєшся передати назовні, у яв, послання з розгадкою: але твій рот замуровано, з нього долинає хіба що мукання, а слова, які навіть часом вдається вилаштувати в подобу струнких речень, не схожі на лексеми жодної мовної сім’ї.
Хоча — хто його знає. Можливо, йдеться про котрусь із мов мертвих. В архівах лінгвіста Віктора Петрова збереглися матеріяли його роботи над відтворенням двох мертвих мов, якими розмовляли колись довгоголовці і круглоголовці — давньопрусської і скитської. Може, в тому то й річ, що невисловлене й безповоротно втрачене можна висловити хіба мертвою мовою.
Прокинувшись, деякий час іще відчуваєш, що відповідь була і є, що вона лежить там, усередині тебе, її можна ще пережити цибулиною довгастого мозку. Але назовні її не видобути, ніяк не видобути. Вона є, однак всі спроби торкнутися її марні.
Як торкнутися непроникного?
Може, його листи щось пояснять? Може, з них стане зрозуміліше?
Спеціяльна комісія лікарів-педіятрів якось офіційно визнала Костянтина Зерова вундеркіндом. Він читав і писав мало не від самого народження, ковтав дорослу літературу і розмовляв складнопідрядними реченнями. Зовні він був зменшеною копією батька: те саме кругле личко, розріз очей, форма губ. Ідентична міміка.
Ця мініятюрна вдосконалена копія його самого була розрадою Зерова в усьому. Неможливо почуватися самотнім і непотрібним, маючи перед собою таке відображення. У Котикові множилось і процвітало все те, у що вірив його батько: воля до навчання, зацікавленість, працьовитість, феноменальна пам’ять, гострий розум, швидка реакція, талант до аналізу, синтезу й експромтів.
1 вересня 1934 року професора Зерова звільнили від викладання в Київському університеті. 1 листопада йому заборонили займатися науковою роботою. 3 листопада від скарлатини помер десятирічний Костик.