На похоронах маленького Зерова, крім хлопчикового батька, було четверо людей — двоє колег і двоє професорових учнів. Софія цього дня, можливо, ще не знала, що її сина більше немає. У критичному для життя стані, вона лежала в реанімації.
Протягом усього поховання відчувалася ніяковість. Пік збентеження випав на тих кілька хвилин, коли Зеров раптом почав виголошувати промову над свіжим пагорбом, під яким лежав «рідний покійничок».
Зеров промовляв латиною. Цитував Верґілія, Овідія, Горація. Tempora si fuerint nubile, solus eris. Якщо спохмурніло небо, знай — ти відтепер самотній.
Він відчув нерозуміння решти присутніх. Напружена мовчанка і відведені погляди дали йому зрозуміти. Дорогою з цвинтаря він вирішив пояснити.
Він поховав не тільки свого єдиного сина, а й себе самого. Він знав, що цей виступ для закопаного в землю мертвого хлопчика — останній у його житті. Більше не буде напхом напханих аудиторій, куди втікали навіть студенти з інших курсів, щоб віддатись гіпнотичному трансу, солодкому наркотику лекцій професора Зерова. Більше не буде заворожених уважних поглядів, затамованого подиху, овацій і відчуття сп’яніння, змішаного з приємним виснаженням. Йому заборонили викладати, заборонили займатися практично будь-якою діяльністю. Цькування почалося з того, що він перекладав латинських класиків. Носіїв латини давно вже немає. Латинська мова мертва.
Ось, наприклад, одна з багатьох відмінностей між ними: Зеров був блискучим оратором, а Петров натомість скептично ставився до публічности. Він не міг її уникати, бо читання лекцій і виступи — невід’ємна частина наукової діяльности. Десь так він її сприймав — як додаток, необхідність, іноді — вимушеність. Привід для іронії, скепсису, важкого зітхання. Щось, що треба пережити.
Зеров натомість виступами насолоджувався. Якщо вони й не були його метою, то джерелом радости, натхнення, ідей, дзеркалом і двигуном уже напевно були.
У всіх спогадах про Зерова його талант до публічних виступів підкреслено й виділено. Ці фрагменти спогадів — особливо піднесені, екзальтовані. Найбільш насичені епітетами, суперлятивами. Очевидно, що такі ознаки свідчать про перебільшення. Але коли десятки свідків перебільшують той самий момент — це про щось свідчить.
Говорять про те, що він абсолютно нічим не вирізнявся зовні: середнього зросту, круглолиций, усміхнений, зі світлою чуприною, зачесаною назад, з блакитними очима. Про зіпсовані зуби ми вже знаємо. Зіпсовані зуби заважали дикції: Зеров шепелявив. Шепелявий оратор.
Але натомість — тембр голосу. О, це вже ближче до теми. Приємний для вух, милозвучний тенор (на противагу «скрипучому голосу» й «вередливому тону» Петрова). Вміння володіти інтонаціями. Ймовірно, майстерне застосування риторичних прийомів: він же явно простудіював теорію ораторського мистецтва у своїх античних улюбленців. Це могло бути хіба додатковим засобом, інструментом: його виступи були магічними, бо вони були спонтанними. Навіть незважаючи на те, що він до них щоразу готувався. Готувався до кожної теми, незалежно від того, скільки разів уже про неї говорив. Щоразу додавав і знаходив щось нове, щоразу траплялись нові відкриття, оголювався новий зріз, робився новий наголос, проявлявся новий акцент, несподівана паралель, ще глибший аналіз. І, скільки б разів не відчитував тему, як би ретельно не готувався, — говорячи, сам захоплювався нею, ніби вперше. Очі починали сяяти, жестикуляція ставала дедалі жвавішою. Він не входив у несамовитий раж, у транс, завжди залишаючись зі слухачами: вони переживали подію разом, разом проживали осяяння, разом поєднували безліч розрізнених точок на різних площинах: історичні обставини, походження, впливи, деталі життєпису, художні засоби, ідеї, форма і зміст, творчий підхід, вплив хвороби на творчість, любовні історії, внесок і збереження пам’яти.
Він цитував із голови цілими сторінками і різними мовами. Він вперше відкривав для студентів імена і твори українських авторів, про існування яких вони не здогадувались і близько. Він систематизував і вписував у цілісну картину. Раптом фрагментарні й випадкові течії, школи й угруповання, окремі письменники вилаштувались у струнку й логічну, хоча й невимовно складну, конфігурацію, відкривши нову перспективу — у процес становлення і тривання української літератури та його вписаність у загальноевропейську тяглість.