У спогадах студентів повсякчас трапляється момент, пов’язаний із пережитим здивуванням, майже шоком: з того, що в очах багатьох справляло враження невиразних і розірваних, вторинних клаптів, анемічного наслідування російської або польської літератури з рідкісними спалахами справді сильних імен, Зеров вилущував тонкощі й цілість, які викликали щось дуже схоже на гордощі. Виявлялося, що, впевнені, ніби давно вже знають усе про українську літературу, вони насправді навіть не знали, що ця література існує.
Кожну лекцію він починав із легкої бесіди. Вів діялог зі студентами на принагідні теми: про погоду, архітектуру, концерти, свята, рівень води у Дніпрі, лосів у Голосіївському лісі. Ті, що знали його, не могли надивуватись із всеохопної ерудиції. Його пам’ять зберігала цілі ландшафти інформації, глибокі поклади знань, і виловлювала необхідне, комбінуючи між собою окремі фрагменти, щоб створити цілісну замальовку. Так, проминаючи давній храм у чужому місті, він починав розповідати історію його створення: називав імена фундаторів, описував плани архітекторів, перелічував матеріяли, використані на ті чи інші елементи будівлі, і випадки, пов’язані з нею в різні періоди. Ця інформація походила з різних джерел, і, щойно поглянувши на споруду, Зеров знаходив її у глибинах пам’яти, сполучав відомості й подавав слухачеві готову історію.
Він міг говорити про причини хвороб київських пірамідальних тополь, про звиродніння сеттерів-ґордонів, про бруківку на Фундуклеївській вулиці. Але найдужче його цікавила література: порівняння перекладів, конотації, відтінки, способи римування, віршові розміри, психологія творчости, історія і критика, впливи, причини і взаємозв’язки. Він не припиняв вчити мови, не припиняв складати плани й проєкти і не припиняв їх реалізовувати. Навіть перед розстрілом, у концтаборі на Соловках, Зеров продовжував перекладати — «Енеїду», «Гайавату», «Бориса Ґодунова». Збирався сідати за Ґете і Шекспіра, перед тим «привівши в систему» англійську з німецькою.
Лінгвістка з Харкова, яка вірила, що Зеров був багато років у неї закоханий, розповідала у листах до мовознавця Шевельова про осінній вечір, коли втрьох — вона, її чоловік і Зеров — гуляли харківським парком, читаючи напам’ять поезію. Чоловік був арбітром. Вони йшли серед кленів і каштанів, серед клумб з айстрами, навколо озерця, сиділи серед заростів на зваленому стовбурі дерева, а навколо них намотувала кола собака (доберман-пінчер на ім’я Ласка), і змагалися, хто знає більше російських віршів. Коли і Зеров, і Людмила розповіли по 40 поезій, арбітр запропонував оголосити нічию. Трійця повечеряла на терасі ресторану «Динамо» (популярна назва для ресторанів у ті часи), нагодувавши собаку залишками їжі. — Цікаво, хто ж із вас насправді знає більше віршів напам’ять, — промовив чоловік Людмили. — Звичайно, я, — сказав Зеров. Він не хвалився, він просто констатував ситуацію: він знав набагато більше української поезії, а ще — грецьку й латинську, французьку та німецьку. Він справді знав набагато більше. Знав різні варіянти й редакції. Знав різні переклади.
Ось моя дружина, наприклад, зовсім байдужа до поезії, — сказав Зеров.
А до вашої? — запитала Людмила.
До моєї вона скептична. Зрідка, буває, похвалить. Хоча хвалити немає за що.
У своєму листі ця жінка додає ще цілий набір елементів, необхідних для солодко-гіркого присмаку невтоленої любови. І невідомо, ніколи не буде відомо, що вона вигадує, а що — було насправді. Чи були ці клени, каштани, озерце, повалене дерево, чи доберман-пінчер Ласка їла з апетитом недоїдки на терасі ресторану «Динамо»? Чи западали сутінки? Чи чоловікові Людмили треба було йти на вечірні лекції до університету? Чи несла вона в руках скромний букетик із пізніх роменів і двох дзвіночків, знайдених у лісі, поки чоловіки пішли до кіоску по пиво? Чи відпровадив Зеров Людмилу до дверей її помешкання, чи обцілував руки, чи попросив на згадку квітку? Чи справді сказав він, що це один із найщасливіших днів у його житті, а таких днів у його житті так мало, занадто мало?
Вона ж розповідає про публічну лекцію Зерова в Харкові, яка відбулася напередодні: про натовпи людей, які напхались до головної зали Будинку вчених, заповнили всі додаткові приміщення, сходи, стояли у відчинених дверях, ставали навшпиньки, тяглися над головами одні в одних, прагнучи почути промовця. Вона сама вперше усвідомила тоді винятковість Зерова, зачудована його виступом. Овації довго не змовкали.
Оплески супроводжували Зерова, де б і про що він не говорив. Вони лунали під час приятельських вечірок, поетичних читань, під час наукових доповідей. Ними закінчувалися його лекції, прочитані для пожежників або міліціонерів, медсестер чи бібліотекарів, вони звучали несподівано після вдалого жарту чи особливо влучної цитати, продекламованої поезії або віртуозного аналізу того чи іншого літературного твору, після проникливо переказаного драматичного життя когось із письменників-романтиків чи оповіді про мандри і баляндраси барокових дяків.