На XII з’їзді РКП(б) Сталін наголосив на необхідності рішучого придушення не тільки великоросійського шовінізму, але й виявів шовінізму іншонаціонального. Київський обком КП(б)У негайно відреагував на це у свій спосіб: мовляв, оскільки товариш Сталін наголосив на боротьбі з великоросійським шовінізмом, наше основне патріотичне завдання — викорінення українського націоналізму.
У грудні 1933 року в Київському університеті відбулися загальноуніверситетські партійні збори, на яких Зерова звинуватили в буржуазному націоналізмі і засудили за шкідницьку діяльність. Наперед усім було відомо, що врешті Зеров отримає слово, і під час власного виступу мусить розкаятись, назвати й визнати всі свої злочини та помилки. Це був один із основних інструментів влади: жертва повинна була натхненно самопринижуватися. Це вважалось особливо ефективним засобом перевиховання і повинно було слугувати прикладом для інших. У намаганнях порятувати власне життя багато хто з головою віддавався наклепам на себе самих, вигадуючи собі гріхи й потаємні зловісні наміри, скеровані проти радянської влади.
Зеров говорив, аудиторія зачаровано слухала. Промова була чітка, логічна, з бездоганною аргументацією, яка виявляла абсурдність будь-яких закидів, як, зрештою, і всього, що відбувалося навколо. Промова була сумна, мудра і пронизана іронією. «Професоре Зеров! Ви говорите вже 25 хвилин…» — опам’ятався раптом голова зборів. Зал загримів оплесками, які довго не вщухали.
Зеров був щасливий. Увага і підтримка його надихнули. Хоча він добре знав, що цього виступу йому не пробачать. Викликати загальне бурхливе схвалення на власному суді, де ти мав бути принижений і розчавлений натовпом, — недозволений вчинок.
Газета «Пролетарська правда» тут же опублікувала статтю із заголовком «Під гучні оплески присутніх»: «На трибуні досить відомий М. Зеров, неокласик і зміновіховець. Із медових вуст присяжного златоуста пливуть слова, одні солодші від других. Авдиторія притихла, вона вслухається в кожне слово.
Прислухаємося і ми. Про що співає вельмиповажний професор?
„В минулому я робив формалістичні помилки“.
Маєте політичну самокваліфікацію проф. М. Зерова!
„Рішення листопадового пленуму дають мені можливість глибше проаналізувати мої помилки в літературній роботі“.
Це про політичне значення пленуму…
„А взагалі (і це центральне місце виступу М. Зерова) я вважаю, що процес інтернаціоналізації вже зайшов так глибоко, що ми можемо впевнено сказать нашим ворогам словами Данте: ’Облиш назавжди будь-яку надію’“.
Навіть сивоголового Данте притягнув професор, щоб під прикриттям красної фрази приховати цілковите „нерозуміння“ (чи небажання зрозуміти?) ухвал історичного пленуму партії, який особливу увагу звертає на потребу поглибити інтернаціональну виховну роботу.
Професорове цитування укривають оплесками.
Плескали в долоні тому, хто довгі роки був ідеологічним натхненником, теоретиком української формою, буржуазної змістом культури!»
Що б не коїлось, до яких вчинків не змушувала б влада своїх громадян, будь-яка дія — насильство над іншим чи над самим собою, обман чи самообман, обмова чи самообмова — повинна була демонструвати активізм і добровільне начало. З ними теж варто було не перестаратися, тому що будь-який фанатизм негайно викликав підозру, і часто-густо покараними виявлялися найбільш ревні прихильники заповітів Лєніна. Але пасивність і уникання однозначно прирівнювались до шкідництва і підривної діяльности. Жодної нейтральности не існувало. Просто пересидіти, не висовуючись, було неможливо: вже тільки за твоє мовчання тебе могли засудити — і засуджували. Так само як засуджували й розстрілювали за понурість, меланхолію, смуток, сумнів, філософське світосприйняття, любов до античної літератури, за освіченість або навчання в дореволюційній гімназії. Ознаки ворогів режиму знаходили в найневинніших людських якостях. Авжеж, будь-яка людська якість, будь-яка характерна людська риса вже була достатньою підставою для розстрілу.
У намаганні зберегти життя орієнтуватися варто було на невиразність. Але не на пасивну невиразність, а на невиразність бадьору, інфантильно-оптимістичну, невигадливо-дзвінку. Людям, які ще не встигли як слід оговтатися від Першої світової війни, майже відразу опинившись у вирі революції та більшовицько-української війни 1917–21 років, які зазнали голоду у містах у 1920-х роках і масового голодного вимирання в українських селах у 1932–33, за радянських умов було заборонено говорити й осмислювати пережитий досвід. Оплакувати загиблих, називати власні горе, страх, відчай, зневіру було небезпечно; всі ці неперетравлені емоції варто було якнайглибше ховати навіть від себе самих, не допускаючи на них навіть натяку.