Замість них віталися демонстративна усмішка, сяючий погляд, лунке скандування, грайлива кровожерливість, жага радісного винищення, підкорення, завоювання, сталь і ніжність, гуркіт тракторного заводу, обернуті проти течій ріки, привселюдне каяття, готовність донести на ближнього, пристрасть вистежувати й видавати ворогів комуністичного ладу.
1955 року «Українська літературна газета» в Мюнхені опублікувала розлогу працю Петрова під назвою «Українська інтеліґенція — жертва більшовицького терору». Рукопис до редакції передав білоруський еміґрант-мовознавець Антон Адамович, який із Петровим не був знайомий і ніколи не зустрічався. Звідки взявся в нього рукопис, також невідомо.
Минуло шість років від загадкового зникнення Петрова з Німеччини. Зовсім нещодавно українським еміґрантам стало відомо, що він живе у Москві: його прізвище як одного з тогочасних радянських науковців виявилося зазначеним серед інших у щойно виданому довіднику з радянської археології. Попри це, звістці не всі й не одразу повірили: її сприйняли за ще одну провокацію і наклеп, за чергову психологічну гру. Петрова на еміґрації давно вважали мертвим.
Публікація тексту, серед іншого, була спробою підтвердити підступні наміри радянських спецслужб. Здавалося неможливим навіть помислити, що автор викривального тексту про злочини радянської влади може спокійно жити і працювати за фахом в столиці Радянського Союзу. Того, хто так ретельно, чітко й переконливо змалював злочини режиму, послуговуючись конкретними прикладами, переходячи від загальних планів, методів і стратегій, від завдань, які переслідує комуністична система — до окремих деталей, особистих історій жертв, трагічних подробиць, до називання десятків і десятків знищених доль, режим не міг би пробачити. Той, хто з такою достовірністю описував деталі й обставини справ і переслідувань, хто змальовував, з одного боку, психологічне саморуйнування і крах жертв, а з іншого — безвідмовні методи емоційного й фізичного тиску на них, хто подавав інтимні подробиці і оголював моменти жаху й безвиході — не міг сам служити радянській владі.
Портрети ще недавно живих людей поставали перед читачем, ніби підглянуті крізь замкову шпарину. Це були люди науки, культури, мистецтва, складні й беззахисні навіть більшою мірою, ніж людина буває зазвичай. Те, що з ними робили, викликало жах і скорботу. Кількома штрихами Петров описував історію й особливості кожного, а тоді — спосіб психологічного знищення, винайдений спеціяльно для кожного з них з метою зламати якнайефективніше, з найвигадливішим садизмом, спосіб, який водночас був для всіх цих виняткових людей зведеним до одного знаменника, уніфікованим.
Петров розповідав про поета Євгена Плужника, відстороненого інтроверта, який втікав від радянської дійсности у філософію, у сюжети класичної літератури, і цитував його екзальтованого листа до дружини, написаного після винесення вироку — 10 років ув’язнення до концтабору на Соловках замість розстрілу. Плужник називав день винесення цього вироку «найщасливішим днем свого життя». Він помер на Соловках через пів року.
Розповідав про поета Дмитра Фальківського, знищеного через його меланхолію, про цькування (і врешті — розстріл) новеліста Григорія Косинки — за те, що той у своїх творах не міг припинити критику радянської влади та винищення українського села. Про доведення до самогубства емоційно нестійкого, хворобливо пристрасного Хвильового, чия добровільна загибель планувалась ним як жест самопожертви і порятунку інших, а натомість стала цілковито марною, тільки дужче підкресливши приреченість інших. Про страту футуриста Михайля Семенка, який жагуче демонстрував свою відданість кожному слову Сталіна і якого під час слідства звинуватили в участі в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді не існувало. Про глухонімого поета Олексу Влизька: «Він жив в абсолютній тиші, і навіть в останній момент він не почув пострілу, яким йому був розтрощений череп».