Серед величезної кількости постатей, яких Петров згадує у своїй праці «Українська інтеліґенція — жертва більшовицького терору», є один абзац про Агатангела Кримського. Петров називає його «видатним ученим европейського масштабу». Він перераховує напрями діяльности свого старшого колеги-науковця (обоє, крім усього іншого, займалися етнографією та фольклором), і коротко описує утиски, яких довелося зазнати Кримському від радянської влади: звільнення з посад, заборона наукової діяльности і викладання, арешт і заслання старого, майже повністю сліпого, тяжкохворого й безпорадного академіка до Казахстану, де той і помер.
Петров згадує про Кримського стримано, не подає жодних деталей, які могли би по-справжньому зачепити читача за живе. Зазвичай він уміє кількома словами оживляти персонажів (навіть таких, що схожі радше на м’якотілу функцію, ніж на живу людину, як‑от Василь Хрисанфович Комаха з «Доктора Серафікуса»), створювати доступ у сприйнятті до пережитого кимось, перетворювати словесні конструкції на життєвий досвід читача. Але пишучи у своїй розвідці про Кримського, Петров не використовує це вміння.
Агатангел Кримський належав до попередньої епохи — він народився на початку 1870-х років. Це була розтерзана суперечностями натура: надзвичайно складна, емоційна, схильна до самокатувань і нав’язливих станів. Численні неврози й комплекси, маніякальні стани насичували дивовижну пам’ять і здатність накопичувати інформацію. Або радше навпаки: цілковите невміння забути бодай щось спричиняло різкі перепади емоцій і зацикленість на ідеях і станах, призводило до бурхливих істерик.
Кримський сам не був певен, скількома мовами володіє. У різні періоди свого життя він називав числа у межах від 60 до 100 — західноевропейські і східні, мертві та сучасні. Він був сходознавцем, істориком, письменником, перекладачем, займався вивченням театру, релігії, літератури. Наслідком його небувалої працездатности стали сотні наукових праць, тисячі й тисячі списаних сторінок на теми семітології, ісламу, історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини, дослідження історії української мови і літератури, фольклору й етнографії. Він сам писав прозу й поезію і перекладав твори Антари, Омара Хаяма, Гафіза, Сааді, Фірдоусі, Міхрі-хатун.
За походженням він був кримським татарином, а однією з численних теорій, які обстоював, було його переконання щодо розумової обмежености й інтелектуальної нездатности представників тюркських народів. Водночас Кримський — не маючи в собі й краплини української крові — вирізнявся аж фізіологічно пристрасним українським патріотизмом. Це була жага, схожа на невтолену еротичну спрагу, болісну й хворобливу. Він сам усвідомлював надщербленість власних почувань і тяжінь і не припиняв страждати з цього приводу. Кримський писав про свою любов у художніх творах, обґрунтовував і обстоював її в публіцистичних текстах.
Він мав складні й відчужені стосунки з батьком, відчував сором і огиду щодо власної матері, яку вважав простакуватою, брудною й неосвіченою, з братом радикально розходився у світогляді і прозивав його «чорносотенцем», а його сестра тяжіла до релігійного фанатизму, регулярно впадаючи в трансові стани «танцю святого Вітта».
Репресуючи власну гомосексуальність, він забороняв собі почуття і стосунки з чоловіками, які його приваблювали. Він тужив за ними, западав у чорну пустельну муку, тяжко карав себе розумово й емоційно через потяг, який сам вважав хворим і забороненим. Кримський перекладав еротичну поезію Румі, Гафіза й Сааді, писав то жагучу, навісну еротичну лірику, яка несподівано виявлялася щирим захопленням розумовою величчю когось із колег або знайомих, то описував жахні тортури й покарання як для себе самого, так і для інших людей (особливо — жінок), які не втримались від спокуси занурення в еротичну насолоду, то розписував у власній прозі аргументи супроти одностатевої любови, відречення й аскезу героя, його самозаперечення.
Водночас звідкілясь узялася нав’язлива плітка про те, що Агатангел Кримський протягом всього життя був безумно й болісно закоханий у Лесю Українку.
Протягом багатьох років напівсліпому, безпорадному в побуті, немічному академікові Кримському був самозречено відданий його молодший на тридцять років учень і колега, помічник, секретар, читець і писар Микола Левченко. Кримський його навіть усиновив.
Під час процесу над націоналістично-терористичною організацією «Спілка визволення України» Микола Левченко заперечував будь-яку причетність Кримського до всього, що йому прагнули інкримінувати. Допит за допитом він стійко тримався своєї лінії: Кримський, — казав Левченко — найвірніший син радянського народу. Врешті молодому чоловікові показали власноруч написане зізнання Кримського про активну участь в СВУ. Секретар академіка обімлів: письмо, яке він знав не гірше від власного, таки належало його прибраному батькові.