З моменту, коли в Третьому Райху почала діяти нацистська расова політика, німці заходилися вирішувати проблему караїмів. 1934 року голови караїмського кагалу в Берліні звернулися до представників влади, запевняючи їх, що їхній народ не належить до семітів, а в Російській Імперії караїми мають статус росіян. Відповідь вони отримали щойно 1939 року: Міністерство внутрішніх справ Третього Райху підтримало це запевнення, хоч і з певними застереженнями: мовляв, щоб остаточно з’ясувати це питання, слід докладно вивчати походження і кров кожного представника цього народу.
З початком наступу німецьких військ на Радянський Союз проблема караїмів проявилася знову. З ними німці стикались уже на Галичині, а коли нарешті дійшли до Криму, з’ясувалося, що тут спільноти караїмів найчисленніші. Кілька визначних єврейських науковців, незалежно один від одного, підтвердили, що в расовому стосунку караїми євреями не є. (Всі ці науковці загинули ще до закінчення війни.) Поки відбувалися консультації, круглі столи, вивчення документів, багатьох караїмів встигли знищити — зокрема, в Бабиному Яру.
Коли до Головного управління імперської безпеки надійшов запит щодо караїмів від командира айнзацгрупи «Д» поліції безпеки СД, яка займалася підготовкою до знищення кримських євреїв, з РСХА повідомили, що знищувати їх не треба.
24 листопада 1944 року оберґруппенфюрер СС Ґоттлоб Берґер написав: «Ми не можемо вітати їхню аврамічну релігію. Однак на підставах раси, мови й релігійної догми… Дискримінація проти караїмів неприпустима, зважаючи на їхніх расових родичів (тут мались на увазі кримські татари). Попри це, щоб не порушувати спільної антиєврейської орієнтації націй, очоленої Німеччиною, рекомендовано надати цій маленькій групі можливість відокремленого існування (наприклад, у складі закритого будівельного або трудового батальйону)».
Петров належав до місцевих фахівців, до думки яких окупаційна влада з якихось причин прислухалася. Він ствердив, що караїми мали власну аристократію, на відміну від євреїв, — і це, на його погляд, давало вичерпну відповідь.
Не варто сумніватися, чи — за своїм ретельним звичаєм ґрунтовного науковця — Петров звертався до праць Агатангела Кримського, присвячених караїмській тематиці.
Можна розповідати про нього, приміром, так.
Віктор Петров народився 10 жовтня 1894 року в Катеринославі у родині Платона Петрова, священника Катеринославської тюремної церкви Всіх Скорботних Радости. Коли хлопцеві було три роки, його мати померла від сухот. Одразу після неї померла і молодша Вікторова сестра. Батько тим часом вступив на навчання до Київської духовної академії, залишивши сина на певний час у селі в своєї сестри Фросі. Він розглядав можливість чернецтва, але це означало б повну відмову займатися синовим вихованням.
1902 року разом із хлопцем священник переїздить до Одеси. Там він не затримується: його скеровують до інших місць служби, висвячують у дедалі вищі сани, аж доки 1920 року Платон Петров, хіротонісаний у єпископа Уманського, стає вікарієм Київської єпархії. Помирає він через рік або два після цього. Причина смерти — невідома, обставини — нез’ясовані. Дехто говорить про вбивство. З’являються чутки про те, що рештки вікарія — нетлінні, що вони, ці рештки, поводять себе в незвичайний спосіб, відмінний від того, в який належить поводитися тліні та праху. Могилу Платона Петрова з невідомих причин переносять до Михайлівської церкви в Умані. Ще довший час після цього віряни не припиняють говорити про померлого, його тіло і гріб.
Навчаючись на слов’яно-російському відділенні історико-філологічного факультету Імператорського університету ім. святого Володимира, Віктор Петров займається фольклором, російською літературою і українським письменством XVI–XVII століть, вивчає античну філософію та европейську літературу. Крім російської і набутої української, Петрову доступні давньогрецька мова й латина, німецька і французька мови. «Рожевенький», він ходить «під ручку» з «академіками», як згадує інший український письменник, Тодось Осьмачка.
(Згодом, до речі, вже практично в іншому житті, наприкінці 1940-х років у Німеччині, Віктор Петров відвідає Тодося Осьмачку в лікарні і подарує йому свій виданий із запізненням на роки роман «Доктор Серафікус». Щойно Петров покине палату, як Осьмачка простягне книжку першій-ліпшій медсестрі, яка наблизиться до його ліжка, заклопотано приглядаючись до аналізів пацієнта. Медсестра, що характерно — німкеня: вона не має уявлення про українську мову. Осьмачка зробить це не тому, що зневажає Петрова, просто він «терпіти не міг книжок інших авторів».)