У період між падінням царської влади в Росії в березні 1917 року і остаточним приходом більшовиків у червні 1920 влада в Києві змінювалась чотирнадцять разів. Зміни супроводжувалися руйнуваннями, вбивствами, розстрілами, грабунками, голодом. Траплялося, зміни відбувались протягом двох днів: ще 30 серпня 1919 року в Київ увійшла армія УНР під командуванням Симона Петлюри, а вже 31 серпня її витурили білогвардійці. Траплялось — як на самому початку подій, — що в місті одночасно боролося три сили: кожна — проти двох інших. Тоді провадився так званий «трикутний бій»: українські сили — проти військ Київського округу і більшовиків.
Розгублені й непевні представники новопосталої держави ще не встигли дозріти до сміливости фантазувати про повну незалежність. Вони хилилися то до Росії, то до Німеччини з Австро-Угорщиною, то до Польщі. Не могли домовитися між собою. Не могли домовитись самі з собою. Зрештою, ніхто й не збирався давати їм шансу для дозрівання.
Серед жаху і пролитої крови, неспокою і хаосу, серед невідомого й несвідомого то з’являлася раптом надія на зміни, про які раніше й помислити було неможливо, то знову і знову все виявлялося втраченим разом із життями численних жертв. Протягом кількох годин під Крутами гинули всі до останнього школярі-патріоти. Зникали люди. Когось знаходили згодом мертвим, когось не знаходили більше ніколи.
Більшовики з кожним приходом відзначалися дедалі більшою кровожерливістю: розстрілювали тисячі й тисячі тих, кого вважали своїми ворогами.
Коли у квітні 1918 року до зали засідань парламенту УНР зайшов німецький лейтенант і скомандував: «Руки вгору!» — підкорились усі, крім Михайла Грушевського, голови президії.
Директорія на чолі з Петлюрою, яка вступила до Києва після того, як гетьман України Павло Скоропадський зрікся влади, насамперед замінювала російські вивіски на українські.
Білогвардійці, захоплюючи місто, переводили час на тринадцять днів назад і годину налаштовували на петроґрадську. Ці, заходячи до Києва, громили здебільшого євреїв.
Німцям потрібен був хліб, польські добровольці приїхали до центру міста з околиці на рейсовому трамваї, більшовики вимагали від мешканців зустрічати їх із квітами.
Але поки більшовики остаточно, вп’яте, на сімдесят наступних років не захопили владу, навіть короткочасні проблиски надії входили у свідомість несподівано глибоко. Цілі пласти й періоди історії відновлювались у пам’яті, набирали нового сенсу. Тим, із чиєю пам’яттю це відбувалося, хотілось заповнювати прогалини, відновлювати тяглість, створювати нове. І вони мали для цього і розум, і сили. Це був справжній шанс. Незважаючи на те, що все навколо нагадувало кінець світу, це був добрий початок.
Поетів було п’ятеро. Хтось придумав називати їх неокласиками, але згодом ніхто точно не міг пригадати, за яких обставин до них пристало це окреслення. Насправді вони не були ні напрямом, ні течією, ні рухом, ні літературною школою. У творчому плані вони були надто відмінні, їхні стилі різнилися. Можливо, відмінностей від решти творчість кожного мала набагато більше, ніж спільних рис.
Їх об’єднувало щось інше: вони розуміли один одного, знаходили спільну мову. Кожен із них — можливо, не настільки виразно у випадку Рильського — був пов’язаний із наукою, з академічним світом, з викладанням, дослідницькою діяльністю. Вони нетямилися від захоплення, довгими годинами розмовляючи про ритміку, розмір, строфічну будову, алітерації, асонанси, консонанси, епіфори. Сперечалися про сентименталізм в українській літературі кінця XVIII століття, про травестії, оперети й сентиментальні повісті. Про те, які фрагменти «Енеїди» Котляревського найбільш вартісні: переспіви з Осипова чи оригінальні місця, де автора мимоволі виносило у цілковиту спонтанність. Іронізували з того, що поет Олександр Олесь за освітою був ветеринаром, а поет Вороний носив шовковий бант і панаму. Підсміювалися з дитячих ревнощів і пристрастей Куліша щодо Шевченка. Цитували напам’ять Верлена, Бодлера, Ґете і Гайне, і своїх улюблених Леконта де Ліля, Теофіля Ґотьє, Жозе-Марію де Ередія. Ідея творчости цих останніх промовляла до них особливо виразно: відсторонитися від буденности, дистанціюватися від політики, релігії, моралі, від будь-яких виявів людської метушні. Творчість вимагає незалежности і свободи, плекання ремесла. Творчість вимагає вчености й родючого, а головне — твердого ґрунту під ногами, широкого кругозору, знання джерел.
Їх не надто переконували поняття натхнення, Божої іскри, містичної печаті на чолі. Ці чоловіки сходились у тому, що творчість повинна бути добре підготовленою, розміреною й виміряною. У ній не може бути випадковостей. Вона мусить бути виправдана й ваговита. Кожна емоція мусить мати зв’язок із розумом. Леткий стан цієї миті повинен корінням вгрузати у часи до нашої ери, наскельні малюнки, усні перекази, лебійську мову перебендь, у кістковий мозок цивілізації.