А ще трохи пізніше один із баришівських учнів Зерова, він же — один із його найулюбленіших, найталановитіших студентів в університеті, 29-річний доцент-філолог Петро Колесник виступав з викривальною промовою під час партійних зборів наприкінці 1934 року. Він опублікував свою промову в статті «Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної камени». («Камена» — збірка оригінальних віршів Зерова і його перекладів римських поетів, опублікована 1924 року. Камени — римські богині джерел і породіль, а також — покровительки мистецтв, музи.)
Особа Колесника серед дійових осіб вистави мала особливу вагу: він міг поділитись інтимним досвідом, розповісти товаришам про те, як професор Зеров намагався отруїти його слабку дитячу свідомість пропагандою націоналізму, як докладав зусиль, щоб виховувати «молоді куркульські кадри письменників».
Ми не можемо знати, чи долучився Петро Колесник до незапланованих бурхливих овацій у самому кінці, влаштованих після виступу Зерова. Внутрішній неспокій радше міг змусити його судомно стискати в кишенях піджака спітнілі кулаки, ховаючи голову в комірі. Звук оплесків, посилений луною високих стель і стін приміщення, мав перетворитися на пульсуючий розлам мігрені. Все, що він міг робити, — це намагатись упіймати погляд головуючого, світячи в його напрямку нездоровими білками з потрісканими капілярами: але головуючий надто захопився промовою професора і слухав його слова, мимоволі привідкривши рота.
1937 року Колесника заарештують і на десять років ув’язнять у Печорських виправно-трудових таборах, звинувативши у членстві в контрреволюційній націоналістичній організації. На волі він пробуде всього два роки. 1949 року арешт повторять.
На Сінному ринку, розташованому на Сінній площі, торгували сіном і кормом для худоби. Туди можна було дістатися з вокзалу трамваєм № 2.
Рядками стояли дерев’яні будиночки з товарами, а ще — відкриті столи, захищені від дощу і сонця навісами. Там можна було купити не тільки продукти, привезені селянами на потягах, не тільки борошно, цукор, какао, маїс, кокосове масло, а й речі, крадені і ношені, уламки дореволюційної епохи: дзеркала в позолочених рамах на підставках з рожевого мармуру, кришталеві люстри, порцеляну, статуетки пастухів і пастушок, маркіз і шевальє, сервізи Севр, Сакс, Хіна, Ґарднер і Міклашевський, вироби імператорських заводів, бонбоньєрки з вирізьбленими на них королівськими білими ліліями, між якими літають срібні метелики, оббиті синім шовком і білим атласом скриньки: Confiseur Fley. Au pont des Maréchaux, срібло, медалі, табакерки.
Одразу навпроти Сінного ринку розташовувалася простора квартира Бориса Якубського. Всі кімнати в ній мали стелажі й шафи, закладені книжками. Книжки наповнювали простір від підлоги до стелі.
Ось тут вони і збирались найчастіше. Ще, звісно, у «Кривому Джімі», в редакціях часописів — «Літературно-критичному альманасі» або в «Книгарі». Влаштовували лекції і читання в університеті або в котрійсь із аудиторій Академії наук. Але найчастіше затяжні посиденьки відбувались удома в Якубського.
Вони називали його Аристархом: так звали стародавнього філолога Александрійської школи. Це вигадав Зеров, який присвятив Якубському один зі своїх александрійських віршів.
Високий, сутулий, із впалою грудною кліткою, з довжелезними руками-клешнями, Якубський зустрічав їх на порозі і запрошував досередини. Ледь опустивши голову, поглядав на кожного вирлооко. Очі він мав витрішкуваті, завжди печальні. Усмішка його була сором’язлива, прихована тінню від великого тонкого носа з горбинкою.
Зеров одразу ж просяював. Ще навіть не роззувшись, починав говорити. Його приязні очі омивали теплом. Русява чуприна спадала на чоло, він відкидав пасма волосся різким рухом голови або пригладжував їх долонею. Подавав руку, нахиляючись усім тілом у бік поданої йому Якубським правиці.
Петров описав кілька різних способів, у які Зеров тиснув руку. У першому випадку він притискав руку від плеча до ліктя до свого тіла, сам згинався і нахилявся вперед, «і руку од ліктя, під гострим кутом, поземо, обернено назустріч одвідувачеві. Сила потиску, ступінь зігнутости корпуса відповідали мірі урочистости привітання.
Був, однак, ще інший жест особливо приязного привіту, жест підкресленої дружности, яка не потребує офіційного уточнення потиском. При зігненій в лікті руці, одхилено, широко й одверто розкрита долоня, — своєрідний рух щирого визнання й доброзичливої відданости. Жест завжди гармоніював з посмішкою, бо могло бути вітання без посмішки. Потиск руки міг бути побіжним, долоня в’ялою, байдужою, без м’язів, зір відсутній, обличчя скупе».