Якубський згадував згодом, що потреба зустрічатися перетворилась у них на регулярну звичку. На необхідність, залежність, конечність. Якщо комусь із них не виходило долучитися до товариства, відчувалося порожнє місце, болісне й незахищене. Вогка холодна туга не давала зосередитися на звичних справах.
Але коли вже вони сходились — усе ставало на свої місця. Зеров говорив, жестикулюючи. Доброзичливий усміх ковзав його пухкими устами. Живе срібло, він весь випромінював енергію й ентузіязм.
Петрова це, звісно, дратувало. Якубський називав його найгострішим серед друзів, «з іронічним оскалом». Він докидав уїдливі жартики, врізався ними в монологи Зерова, а коли той давав йому змогу висловитися, вправно вибудовував якнайвигадливіші й бездоганно стрункі, логічні антитези. Стискав уста. Криво посміхався. З викликом мружився.
«Тож його за постійну іронію й за гострий язик трішки недолюблювали. Але Микола Костьович завжди умів ставити його у смішну ситуацію. І це рятувало становище».
Інші напружено замовкали. Филипович протяжно й гучно зітхав, повернувшись обличчям до книжкових стелажів. Його карі очі ковзали корінцями. Він втягував досередини свої пухкі щоки, схожі на мордочку обачного гризуна. Бурґгардт, чиє бліде аристократичне обличчя, що ніби проступило з котрогось із портретів династії Гессен-Дармштадтських, похитував головою, демонструючи незгоду з Петровим. Як і те, зрештою, що поведінка останнього, така типова для нього, так добре усім знайома, вже давно набила їм оскомину. Господар помешкання намагався докидати свої аргументи, але Петров не давав йому цього зробити. Він розпалювався, підстрибував зі шкуратяного крісла, вибігав у центр кімнати, підносив руку. Але тут же опускав її додолу, обводячи всіх присутніх хитрим поглядом. Він був задоволений, бачачи їхню фрустрацію. Зрештою, іноді він навіть погоджувався із Зеровим — якщо бував в особливо погідному настрої.
Драй-Хмара реагував на нього нарочито спокійно, беземоційно. Як завжди, в бездоганному костюмі з краваткою, він вирізнявся особливо холоднокровним самовладанням. Переводив розмову на іншу тему. Говорив помірковано і розважно. Демонстрував, що він вище за будь-яке роздратування. Високе чоло ще більше роз’яснювалося світлим волоссям і не брижилося від жодної зморшки. Тільки ясні брови трохи здіймалися догори, поки він, час від часу замислюючись, плинно викладав свої думки.
Рильський сміявся з вибриків Петрова, ніби хотів показати решті, як слід сприймати його поведінку. Докидав жарти, гіперболізував почуті тези, аби звести їхній ефект нанівець і зняти напруження. Але часом, не витримуючи, виходив випалити цигарку у відчинене віконечко вбиральні. Петров приєднувався до нього. Він майже не курив, але любив просто стояти поруч і ділитись, наприклад, тим, що йому спало на думку: що, коли позичити одного з персонажів Анатоля Франса і поселити його у власному творі? Рильський знову сміявся, щиро захоплений таким нахабством. Але, зрештою, чому б і ні? Хіба це було заборонено? Який світ, якщо не художній, не може мати жодних кордонів? Де дозволено неможливе? Де панує найширша свобода, якщо не в творчості?
З віконечка вони бачили іржаві водостоки і клапоть неба. З Сінного ринку чулися гамір і лайка. Там вкотре ловили за руку кишенькового злодюжку. Гострий пах зігнилих овочів, що, непродані, купами кисли на задвірках ринку, приваблюючи жирних щурів, домішувався до аромату тютюнового диму.
Любити когось, кого більшість людей недолюблює, — спокусливо. Особливо, якщо вже любиш когось, хто викликає в інших захоплення й мало не обожнення. Така людина — хоч як інтимно-близько ти її знаєш — любов’ю інших заперечує, скасовує вашу близькість. Це вони думають, що знають її найкраще. Вони прирівнюють своє обожнювання до знання. Вони вигадують їй ідеалізовані риси, і в хибності їхніх уявлень ніхто не зможе їх переконати, аж доки вони не розчаруються якнайболісніше. Одначе, якщо буде збережено достатню дистанцію, розчарування може ніколи й не настати. Що з того, що ти стільки років знаєш наскрізь нудьгу цієї людини, її розгубленість, її хворобливе зболене еґо, яке змушує дряпатись на нові висоти, яке затрачає надто великі зусилля, щоби втримувати образ. Колись ти, можливо, вірила, що цей чоловік зробить твоє життя незвичайним, захопливим — і в цьому була твоя помилка. Бо ніхто нікому не робить життя. Тепер тільки ти одна з небагатьох, хто добре знає, що це Рідке Срібло, Золотоуст і Шагразада — розгублена і налякана людина, вигнана з більшости своїх улюблених сховків. Людина сумна й ображена, безпорадна. Тільки ти одна знаєш, які сцени відбувалися між вами — його обожнювачам і не снились ці некрасиві, виснажливі, нецікаві сцени ревнощів, ниття, повного безсилля. Жалюгідна людина. Людина, гідна жалю.