Молодого поета Рильського, чию творчість так любив Петров, вабили стани відсторонености й споглядальности. Він цінував красу тліну, багнюки, розпаду, сприйняті крізь призму беземоційного констатування — хоча констатувати беземоційно йому таки не вдавалося з огляду на глибоку емоційність.
У своїй розлогій доповіді про поезію Рильського (саме ту, про яку віце-президент ВУАН Єфремов відгукнувся словами щодо надмірної і мало кому збагненної мудрости промовця) Петров, як це часто трапляється, сперечається із Зеровим. Зеров, мовляв, побачив у поезії Рильського радість існування, але — що це за радість і якого існування? Сам він обстоює думку, що Рильський сповідує спокій розпаду й згасання, «присмеречности й осінньости»: «Радість Рильського — радість осінніх весен буття, на яке лягли прикмети небуття в той момент, коли буття стає подібним на небуття: радість Рильського — радість напівіснування, страждання. … В теплих радостях землі Рильського багато од песимістичної солодко-гіркої й холодної impassibilité парнасця, що казав про осіннє солодке безсилля і білі постелі снігів».
Вони разом тинялись околицями Києва. Валандалися чортзна-де, спілкувались із чортзна-ким, шукали невідь чого. Пішки доходили туди, де місто вже майже закінчувалось: аж за вокзал, де стояли крихітні сільські хати, відокремлені одна від одної ярами, простягалися «великі пустирі, заметені снігом — білий, білий сніг, такий чистий, чистий». Тісні й брудні подвір’я давно вже не були обгороджені, паркани згоріли. Вулиці були темними й порожніми навіть удень. А коли вони дочікували там до ночі, то довго роздивлялися сузір’я під валування собак — зовсім як у селі.
Рильського тягнуло в такі місця якраз тому, можливо, що вони так нагадували село. Він же любив надовго зникати у своїй Романівці: з вудкою чи рушницею розчинятись у лісах, завмирати на багато годин над озерами й заплавами, довго цілитися серед провалля тиші, де тільки шурхотіло листя під вітром, скрикувала птаха. Пестити шовковисту шерсть свого сеттера-ґордона, виглядати його смолянисту фігуру серед стовбурів — чи несе в зубах підстреленого качура, який ще посмикує правим крилом.
Його тягнуло туди, у вогке лісове небуття. Він любив спілкуватись, умів бути поруч по-справжньому, його зворушувало нутро людини, він легко міг просльозитись, особливо якщо був напідпитку, — і ховав свою м’якість, таку схожу на дотик до оксамитових гарячих сеттерових брилів, за густими вусами, давно вже не модними. Інші люди були йому необхідними, він не вмів від них захищатися, надто розчахнутий, надто нестійкий усередині — тоді як у самотності лісів, у прозорому повітрі над водоймою, в притишених мохом кроках лосів йому не загрожувало нічого.
Він звик вдаватися до цих нетривалих втеч, щоб віддалятися від невідповідности, на яку був приречений. Він походив зі шляхетського польського роду гербу Остоя. Його дід, польський поміщик Розеслав Теодорович Рильський, був одружений із князівною Трубецькою. Батько Тадей був хлопоманом, виконував обов’язки почесного мирового судді, давав селянам безкоштовні юридичні консультації і виступав у судах як їхній адвокат. До того ж він дозволив організувати у своєму будинку православну церковно-парафіяльну школу (сам був католиком), а потім збудував для школи окрему будівлю, оплачував учителя й укомплектував кабінети фізики й хімії, а також — бібліотеку. Після смерти першої дружини й кузини Людґарди одружився з місцевою селянкою Меланією Чуприною. За життя царська влада переслідувала його як комуніста, натомість їхній із Меланією син, поет Максим, з приходом радянської влади був позначений тавром ворожого походження: він був поміщицьким синком, буржуєм, який отримав класичну освіту і тяжів до світу декадентського загнивання.