Поет Рильський любив проводити час на природі і писав про це. Але не тільки. У його ранній поезії ідилія природи поєднувалася зі спокоєм читання, з-під споглядання нерухомого плеса чи брудного приміщення паштетної на околиці Києва проступали цитати й алюзії, Війон, Рембо, Верлен, «кокаїністичне Бодлер’янство», «ідилічне гомеріянство», Челліні, Казанова, Свіфт, Шевченко, чумаки, козак Мамай, Ілля Турчиновський. Він писав про «вроду отрути й отруту вроди», «кохання чужого до чужої», вічні мандри, втому душі, істинність холодного й далекого кохання.
Петров пише про те, що сільська ідилічність, замилуваність природою в творчості Рильського, його тяжіння до усамітнення на лоні незайманого ландшафту — чітка ознака урбаністичної культури. «Ідилізм, звичайно, витвір урбанізму: як непідроблена, не фальсифікована деревенська [нерозбірливо] має цілковито придворний — урбаністично-аристократичний характер, починаючи од билин і кінчаючи казками про Бову й Єруслана, чи апокрифами про Соломона, чи повістями про Девгенія, починаючи од ікони й кінчаючи плахтами, наслідуванням пурпуру й золота парчи».
Тож, передчуваючи, що Солом’янка з її ярами і хатинками перетвориться згодом на щільне нагромадження кубів і паралелепіпедів, геометрично-прокреслений на тлі неба бетонний масив, що одноманітним ритмом прямих кутів і ліній, розміром балконів і вікон, відміряною тіснотою людських життів наглухо заб’є ландшафт, Рильський із Петровим знову і знову вирушають туди, щоб слухати валування собак і милуватися зоряним небом.
Степанівською вулицею тече брудна, квола Либідь: там, де вона вибивається назовні з-під землі, вона ще плине у власних болотистих берегах. Після того як очисні споруди під Лисою Горою були зруйновані вибухом, стічні води з Либеді неочищеними стікають у Дніпро.
Приблукалі чоловіки дивляться на неприємну течію вузької річки. Вони ще не знають, що її невдовзі буде заховано в бетонний короб і підземні колектори. Що її замкнуть під землею. Зараз Рильський мовчки курить над вузьким потічком, готуючись через нього перестрибнути. Він високий і довгоногий, взутий у чоботи — на відміну від невисокого Петрова з його розтоптаними черевиками, якому багнюка в’язких берегів Либеді здається набагато менш привабливою. Рильський одягнутий у жовтавий одяг: куртку на баранячому хутрі і такої ж барви штани, куплені за помірною ціною в крамниці сельбудинку.
Чим вони там милуються, двоє цих приятелів, які вирушили в свою вечірню одіссею? Їм зустрічаються п’яні баби в подертих спідницях і з розбитими губами, з почорнілими обличчями, зі щоками, рясно наведеними червоним. Вони зазирають до обшарпаних смердючих столовок, «за стойками яких стоять якісь греки». Хтось із заголеними ногами — складно навіть визначити, чоловік це чи жінками — з демонстративно виставленими потворними нагноєннями хапає Рильського за сіро-жовту штанку. Чорна рука ковзає холошами. Старці на мосту просять хліба. Перекупки під перехиленими парканами продають щось геть мізерне: старе дрантя. Їдять простір чорні стіни заводів. Дід тягне важенний мішок через колію. Щось у тому мішку металево бряцає, поки паротяг подає свій тужливий сигнал, набираючи швидкости. Дерева обіч колії руді й мертві — покручені кінцівки паралітиків.
«Й не треба чіплятись до поета й його манери, йому більш подобається назвати таверною ковбасну й паштетну на якій-небудь Паньківській вулиці, де грають гармоніст і скрипці, продають таємно самогон і де старий п’яний єврей показує фокуси: ловкість рук, де в честь поета програють заповіт і туш й він устане й, стоячи, послухає, знявши шапку. Йому більш подобається, щоб приятеля в ковбасній, студента з якої-небудь Паньківської було названо матросом, а дівчина в задрипаній спідниці й з сірим обличчям здавалась переодягнутою Таїс, що, переодягнувшись, амурних пригод шукаючи, зайшла в таверну портову Олександрії».
В 1902–1903 роках, до речі, існували плани виділення цієї околиці, Солом’янки, в окреме місто. Місто хотіли назвати Олександрією.
Як дотепно зауважив критик: «Вони були наскрізь урбаністичні, але їхній urbs їх не приймав, бо він був російський; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти».
На початку 1920-х років радянська влада взялась за українізацію України. З одного боку, таким чином вона намагалась засвідчити свою цілковиту відмінність від царського режиму, з іншого — міцніше врости, вкорінитись у землю, оплутати все наскрізь липкою павутиною. Україномовне село не надто симпатизувало радянській владі від самого початку — це було однією з причин, чому остаточно захопити владу вдалося щойно з п’ятого разу.