На постановці їх було, як мінімум, троє: Зеров, Филипович і Бурґгардт. Хоча Бурґгардт у своїх спогадах пише, що там були «всі». Більшість чоловіків зачаровано спостерігала за плавними вигинами стегон акторки. Саломея, розлючена відмовою Йоканаана відповісти на її поцілунок, будь-якою ціною хотіла домогтися свого. Біло вилискував її оголений живіт, опуклість якого сходила додолу напівнатяком на тінь.
Филипович невдовзі присвятив опері сонет. Він був захоплений акторкою і образом її героїні. Інфантильні й нарцисичні мотиви її звабницького танцю, кровожерлива впертість, причиною якої була всього лише ображена жіноча гордість, навіть приреченість на загибель у фіналі танцю — все це лише посилювало еротичний чар танцівниці. Перед невідпорним плотським потягом, викликаним сексуальним об’єктом у чоловіка, жагою, яка не зважала на обставини, а перетворювалася на абсолютну величину, маліло все інше.
Зеров натомість скорчив зогиджену міну і відвів очі від красуні, що вигиналась на сцені, тримаючи на таці майже невагому, виконану з пап’є-маше голову чоловіка з червоним обрубком замість шиї, схожим на ковбасу зі шматочками сала в розрізі, з перукою, що стирчала цупкою паклею, вимоченою у яскраво-червоній липкій речовині.
Зеров навіть зморщився — так, ніби йому заважав запах рясно спітнілого тіла цієї жінки.
«Це тільки семітська розпуста», — сказав він.
Ця фраза містить у собі заперечення. Вочевидь, спільного захоплення, затамованих подихів, широко розчахнутих очей, влучання у фантазії.
«Це тільки семітська розпуста» — на противагу греко-римським стриманості, самовладанню, стоїцизму, опануванню тілесних поривів, перемозі розуму над тілом.
Зеров теж згодом написав сонет, використавши історію з Євангелія від Марка. Втіленню «семітської розпусти», Саломеї, протиставлена в поезії давньогрецька Навсікая — «струнка, мов промінь» і «чиста».
До білих скель, серед яких стоїть, вдивляючись у море, незаймана царівна, поет відправляє свою душу — якнайдалі від світу, в якому він приречений жити. Якнайдалі від кого? Від знайомих, які підлаштовуються до нової влади? Від своїх недостатньо розвинених учнів? Від дружини?
«Марто, Марто, постійно ти дбаєш про земне».
Котрась із колишніх студенток Зерова або його університетських колег, секретна працівниця органів «Євгенія», у своєму звіті в березні 1929 року повідомляла про зустріч із Зеровим. Зеров ділився плітками з інституту і подробицями письменницьких міжусобиць, схвалив чутку, начебто радянська влада збирається забирати лишки в селян. Нарікав на Грушевського, якого «особливо ненавидить», і на Холодного, керівника Інституту української наукової мови, і взагалі на всіх — що вони пнуться зі шкіри, прислужуючись радянській владі.
Про себе ж Зеров сказав, що сам намагається не влазити ні в що і триматись осторонь — «бо навколо надто багато „жидівського духу“, а він його не виносить».
З гидливістю згадав і професорів, і студентів — «хамів» і «жидків».
Григорія Холодного того ж року заарештували у справі СВУ. Через дев’ять років його розстріляли на Соловках.
Зеров став прототипом професора й критика Михайла Свиридовича Світозарова в романі Валер’яна Підмогильного «Місто». Це був один із кількох (крім романів Домонтовича) великих інтелектуальних творів української літератури на урбаністичну тематику.
«Він тоскно підвів голову й глянув на чергового промовця, якого слухали уважніше, ніж інших, і сам звернув на нього увагу. Той говорив плавко й дотепно, ефектно наголошуючи слова, підкреслюючи речення, немов вставляв їх у блискучі рамки; в міру спроможности він кидав слухачам влучне слівце, збуджував сміх, поправляв тим часом пенсне і починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати всіма мовами, літературні факти, пів-факти й анекдоти, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й випростувався в такт м’яким акторським жестам. Його слова зліплялись шматочками здобного тіста, він формував їх у листкові пиріжечки, посипав цукром і цукрином, квітчав мармеладними трояндочками і закохано спинявся на мить перед тим, як віддати ці ласощі на поживу».