Згодом настоятелька повела Уляну до замку, перетвореного на монастир сестер Непорочниць. Усі келії були вже зайняті. Настоятелька привела Уляну до одного з альковів, які залишили недоторканими після того, як замок переробили на прихисток для черниць. Цей альков слугував настоятельці спальнею. Моя мати могла спати на підлозі, поруч із ліжком старої. — Чи був там балдахін? — запитала Романа. — Ні, про балдахін мама нічого не розповідала.
Натомість вона багато говорила мені про те, що недовгий час її перебування в монастирі був чи не найправильнішим у її житті (вона не казала «найщасливішим» або «найкращим», казала — «найправильнішим»). Після кінця світу її існування стало жахливою помилкою, непорозумінням. Вона повторювала це знову і знову, — пояснив Романі професор. — Ці речі я затямив найкраще вже від перших років свого життя: моєї мами не повинно було існувати ще до мого народження, а отже, і народження моє не повинно було відбутись, а отже, воно було помилкою, похибкою, викривленням, непорозумінням, як і я сам, як і життя, яке ми вели з мамою, бабусею, з материними сестрами, а потім — моє життя з дружиною і сином, моє життя з іншими жінками, моє життя із Зоєю, все моє життя аж до цієї хвилини.
То що вона казала вам про той монастир? — поцікавилась Романа, намагаючись ігнорувати цілковите заніміння кінцівок від холоду, нечутливість м’язів обличчя, знерухомленість уст.
Перш ніж відповісти, професор закурив наступну сигарету. Третю, четверту або вже й п’яту. Романа збилася з ліку. Це породжувало в ній певний неспокій: здавалось, вона втрачає над ситуацією контроль. Щоб повернути його, різко підвелася з низького дерев’яного стільця, легко торкнулася згорбленої професорової спини, даючи зрозуміти, що за мить повернеться, й увійшла в тепло помешкання. Її тіло миттю розімліло від безпечного затишку приміщення. Рома поставила чайник, запарила чай, знайшла в одній із шаф два важкі хутра — руде і чорне, і в кілька заходів винесла все це на балкон. Рудим хутром накрила зсутуленого, скорченого літнього чоловіка, який, здавалося, на очах маліє, розчиняється в нічній безвісті. Від ваги, що опустилась на нього згори, від затхлого запаху шафи, від тепла, яким його огорнуло, професор оговтався. Здивовано поглянув на дві чашки чаю, які парували в обтягнених плетеними рукавичками Роминих руках. Усміхнувся до Романи з вдячністю, приглядаючись до чорного хутра, яке вона накинула поверх свого пуховика. — Це улюблене хутро моєї дружини, — сказав професор. — Чорнобура лисиця.
То що там було? — повторила своє запитання Романа, обпікаючи собі язика окропом. — Що сталося з її зап’ястями?
Зап’ястя були вкриті глибокими свіжими шрамами, потворними і виразними. До монастиря мати прибрела по кількох місяцях після намагання себе вбити. Але з ран продовжували сочитися гній і сукровиця, вони ніяк не хотіли гоїтись. Одразу після її невдалої спроби якийсь радянський фельдшер, який не встиг забратися з рештою війська перед тим, як у містечко знову увійшли німці, грубо позашивав розрізи, занісши до ран інфекцію. Але мати не померла ні від втрати крови, ні від больового шоку, ні від зараження, ні від гарячки. Здавалося, що дужче вона хоче померти, то більше віддаляється від неї смерть.
Я боявся цих її шрамів. Вона завжди ховала їх, замотувала бинтами, прикривала манжетами й рукавами. Я соромився їх і гидував торкатись оголеної шкіри маминих рук. Зрештою, ми взагалі рідко одне одного торкалися. Вона ніколи мене не обіймала. І я ніколи не хотів обіймати її.
Чому вона хотіла себе вбити? — запитала Романа.
Професор надовго замовк.
Романа нетерпляче чекала, не зводячи з нього погляду. Руде хутро коміра розходилося навколо його висохлого обличчя променистим німбом.
Вона не витримала війни, — нарешті сказав професор. — Там і тоді відбувались речі, яких ніхто не витримав. Яких і досі ніхто не витримує.
Він знову замовк. Було видно, що він більше не хоче говорити. Під хутром професорові стало тепло. Напившись чаю, він западав у сон. Нічний вітер постукував підмерзлими гілками дерев. Вийшов із ладу котрийсь із ліхтарів на території Флорівського монастиря, і будівлі з келіями запали на дно мороку.