Ба більше. Описи схожої звички, ритуалу чи ознаки «хворих нервів» ми знайдемо у інших персонажів Домонтовича. Тих, кого Віктор Петров не знав особисто.
Ось що виробляє, наприклад, Франциск Ассизький: «Хлопця не приваблювали крамарські справи. Раз у раз він тікав із хати. Довгими годинами простоював десь на самоті в полі, в гаї або коло ріки, нерухомий, одірваний од усього, сповнений подиву, заглиблений у споглядання світла, фарб, звуків. У променях сонячного сяйва він бачив янголів, що сходили з неба на землю, у зоряній тиші нічного неба чув мелодію небесних сфер. Йому вчувалися голоси».
А ось що відбувається з Вінсентом Ван Ґоґом: «Уже з дитинства він виявляє важку вдачу. Він дикий і замкнений, нерадісний, сутінковий. Поглинений собою, він тримається осторонь од інших дітей. Він не галасує. На самоті блукає по полях. Довгі години мовчки простоює на березі річки або каналу, роздивляючись, як пралі перуть білизну. Від річки він іде на село, щоб з такою мовчазною зосередженістю спостерігати роботу ткачів».
Вияви дивацтв, несхожости на інших, нетутешности, поглинутости чимось своїм, далеким і незрозумілим більшості людей, непрактичність та ірраціональність, перетворення речей неважливих і дрібних на важливі й вагомі, самовідречення заради чогось, більшого від них самих — усі ці схильності явно чарували Петрова-Домонтовича. Більшість його персонажів, якщо не всі, доволі відбита, значною мірою пришелепкувата. Вони недолугі, непристосовані, кумедні. Кожен із них скроєний за якимось ледь бракованим лекалом. Часто вони жалюгідні, вивернуті до читача непоказним боком. Попри те, що кожен із них — геніяльний.
Майже всі історичні постаті, герої белетризованих біографій Домонтовича — і Франциск Ассизький, і Ван Ґоґ, і Рільке, і Куліш, і Костомаров, і Сковорода, і Карло Ґоцці, і Вацлав Жевуський, і персонажі вигадані — професор Комаха з «Доктора Серафікуса» чи Линник із «Без ґрунту» — зображені чудернацькими диваками, часто суперечливими й роздвоєними. Химерні й нерідко безглуздо-смішні у своїй незвичайності, вони вперто й вірно тримаються власної справи, віри, покликання, переконання. Навіть якщо невротично смикаються і терзаються, як Куліш, їхня хворобливість наповнена живими пристрастями.
Такі бентежні, вивернуті слабкостями назовні, вони викликають зніяковіння в читача. Викликають співчуття і ніжність. Зворушують найчистіше, як зворушує бездомне цуценя, що невинно грається травинкою, чи рідна людина, найменші прояви якої ти знаєш наскрізь.
Ця нота, ця м’якість, це зворушення відчувається в описі Петровим Миколи Зерова. Він із нею не перебільшив тут, із цією нотою, не розкрив її повного звучання — так лише, натякнув на її присутність. Бо інакше, напевно, ці почуття неможливо було б витримати. Інакше вони могли б наповнити собою ціле життя.
Так звана «літературна дискусія» 1925–28 років почалась зі статті селянського письменника-початківця Григорія Яковенка «Про критиків і критику в літературі». Стаття була написана після того, як його оповідання, надіслане на конкурс на найкращий пролетарський твір, залишилося без уваги. Про Григорія Яковенка можна прочитати, що він був до революції наймитом, а писати й читати навчився у віці вісімнадцяти років. Це страшенно спокуслива легенда, однак інша біографічна довідка повідомляє, що Яковенко походив «із селянської сім’ї волосного писаря». Дуже малоймовірно, що син волосного писаря так пізно навчився читати. Якраз навпаки: він мав би бути одним із тих, хто почав писати і читати найшвидше порівняно зі своїми ровесниками-односельцями, і це мало б стати приводом для значних амбіцій.
У своїй статті Яковенко неодноразово погрожує «з документами в руках» довести, як сильно кривдять молодих пролетарських письменників «сиві олімпійські діди», які сидять в редакціях видавництв, часописів і в журі конкурсів. «Я ще маю зазначити, що пролетарська творчість — елементарна, проста, але здорова й корисна — нашим критикам не до серця». Автор нарікає на те, що друкують не його корисні для селянства твори, а твори Миколи Хвильового, які можуть бути цікавими тільки для міщан і деґенератів, «для яких революція була прикладом найгострішого душевного садизму».
Яковенко пише, що несправедливу ситуацію явно виправило б створення «при редакціях журналів і газет» контрольних секцій «з людей ідеологічно витриманих, цілком розуміючих вимоги щодо пролетарської творчости, які контролювали б рецензії штампованих письменників».