Творчість Миколи Хвильового — романтична, імпресіоністична, психологічна, емоційна, майже суґестивна проза, яка, незважаючи на невиразність сюжету, виростала навколо трагічного, невиправного внутрішнього конфлікту й розламаности героя — швидко стала для автора джерелом популярности. Він був розхристаний і талановитий, повсякчас роздертий самокатуваннями, палахкий, перейнятий високими ідеями. Його темні очі блищать хворобливим вогнем навіть на вибляклих газетних знімках. Він не міг не вабити, не чарувати, не займати думок. Йому заздрили, його ненавиділи, його наслідували.
Він був настільки магнетичним, що деякі люди не могли опиратися спокусі видати себе за Хвильового. Якось до Катеринослава приїхав хтось із харківських письменників і йому повідомили, що у Хвильового якраз відбувається серія виступів у місцевих університетах і в театрі. Він розповідав про нові книжки, відповідав на запитання, змальовував майбутнє соціялістичного суспільства і розвиток пролетарської літератури. Він читав: Ах, карнавальте свої оселі // і огадючте оазу міст, // я все ж упертий, хоч невеселий // і неосяжний бажання плац. // Іду похмурий в крицевих дзвонах, // розтаборився по всій землі… // бори в задумі… // ідуть колони… // бори — колони… // То я іду. // Іду — // по логарифмах — // бо вічний дух мій.
Це не він, — сказав харківський приятель Хвильового. — Це не Хвильовий. Він на нього навіть не схожий. Голос такий неприємний. Підвиває, читаючи, як голодна сука.
Хвильовий не такий: він невисокий і сухенький, виснажений постійним розумовим збудженням, його шкіра висушена тривожністю, маніякальністю. У нього пильні темні очі, широкі брови й різкі рухи рук, які, якщо придивитися, постійно дрібно тремтять. Але коли він читає власні тексти, його голос лунає енергійно й чітко, навіть ледь потріскує у повітрі, немов електрика, що розповсюджується невидимими провідниками.
Самозванець утік, залишивши позаду розчарованих і невтолених шанувальниць таланту.
На початку 1920-х Микола Зеров і Микола Хвильовий листувались. У цьому листуванні відбувався акт навчання: Хвильовий розкривав себе, Зеров розкривав йому свої погляди на культуру і творчість. Протягом кількох років, упродовж яких обидва Миколи обмінювалися листами, Хвильовий встиг багато чого зі своїх бурхливих почуттів та інтуїтивних об’явлень оформити в конкретні ідеї.
Згодом ці ідеї він викладав у памфлетах. Ідентифікуючи себе з комуністичною ідеєю, знаючи, що все, що він робить — має на меті справу загірної комуни, «еру творчої пролєтарської поезії справжнього майбуття», він навіть помислити не міг спершу, що його зусилля і хід думок можуть бути витлумачені владою проти нього і його однодумців.
У своїх текстах він постійно підкреслював, що вчитись молодим українським письменникам слід від Зерова (й Зерових), і протиставляв його неосвіченим поціновувачам штампів і дешевих гасел.
Тексти Хвильового ще дужче роздратували цих неосвічених поціновувачів. Кожен мав власні причини не любити Зерова з його неокласиками і Хвильового з його европейським психологізмом. Чи це були ревнощі, чи омана, чи страх, чи незнання іноземних мов і нелюбов до читання інших, особливо — давніх та іноземних, авторів, чи гра на випередження, чи звичайна недоумкуватість, якої ніколи й ніде не бракувало, — їхні голоси об’єднались у безперервний, надокучливий, влізливий хор церберів із циклопами, єхиден із сиренами, неситих лестригонів із мстивими ліліпутами.
А коли до Хвильового приєднався з власними статтями Зеров — ніби перекладаючи емоційність і месіянство першого на виважену й елегантну мову логіки, тверезого розуму й аргументів — колеги зробились подеколи вже зовсім нестерпними і безжальними.
Всі нападали на всіх. Вчорашні найближчі приятелі, що задимленими ночами в холодних помешканнях ще не зруйнованих будинків царського періоду читали одне одному вірші і ділилися літературними відкриттями, сьогодні звинувачували одне одного в «порожньому псевдоінтернаціоналізмі» й «кволій буржуазності», в міщанстві й деґенератстві, міряючись наввипередки, хто з них більш істинний марксист і більшовик. Аргументи опонента, які мали засвідчити його відданість радянському ладу, негайно оголошувалися доказом ультраправої або куркульської, шкідницької суті.