Просто знищити їх усіх було недостатньо. Перед тим, як знищити фізично, влада домагалася тривалого морального нищення письменниками одне одного: невротичного, виснажливого, дедалі засліпленішого. Вони мусили вгризатись одне одному в горлянки, висисати самі з себе кров, заганяти самі себе до вивернутого простору деструкції, в якому — лише параноя, розпач, відчуття облоги, страху і безнадії, луна від кроків на темних сходах, спаковані про всяк випадок валізи біля дверей, поки ти одягнутий галюцинуєш у ліжку: і навіть воно перестало тебе впізнавати.
Очевидно, просто фізично їх розстрілявши, по-справжньому знищити було неможливо.
У сам розпал цькування і знавіснілих гонитв з’явилася Постанова Політбюро ЦК РКП (б) «Щодо політики Партії в області художньої літератури» від 18 червня 1925 року, яка чітко давала зрозуміти кожному, в кого могли ще закрадатись бодай невиразні сумніви, чим є і якими повинні бути література та творчість в Країні Рад: «На жодну мить не здаючи позицій комунізму, не відступаючи навіть на йоту від пролетарської ідеології, розкриваючи об’єктивний класовий смисл різноманітних літературних творів, комуністична критика повинна безжально боротись проти контрреволюційних проявів в літературі, розкривати зміновіхівський лібералізм і т. д., і в той же час виявляти величезний такт, обережність, терпимість у стосунку до всіх тих літературних прошарків, які можуть піти з пролетаріятом і підуть з ним».
Якщо зазвичай у різні епохи і в різних культурах творчість трактувалась як один із небагатьох доступних просторів для звільнення людини, замкненої в жорстких рамках тілесного життя, як шанс для подолання обмежень власного еґо, спосіб переживання свободи, то в цьому випадку вона перетворювалася на невигадливий інструмент обслуговування. Він видавав набридливий монотонний звук. І ним можна було завиграшки вбити. Власне, він заіржавів від крови.
У квітні 1926 року, після візиту Шумського, який скаржився на перешкоди в проведенні українізації і переконував Сталіна змістити з посади Кагановича, Сталін написав до Кагановича й інших членів Політбюро листа. Серед іншого він висловив занепокоєння з приводу останнього памфлета Хвильового — «Московські задрипанки». То був тринадцятий за порядком текст. Хвильовий любив число 13: він народився 13 грудня. (Хто сумнівається, якого травня він застрелився?)
Сталін писав про те, що «вимоги Хвильового про „негайну дерусифікацію пролетаріяту“ на Україні, його думка про те, що „від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна втікати якомога швидше“, його заява про те, що „ідеї пролетаріяту нам відомі і без московського мистецтва“, його захоплення якоюсь месіянською роллю української „молодої“ інтелігенції, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики, — все це і багато схожого в устах українського комуніста звучить тепер (не може не звучати!) більш ніж дивно. Тимчасом як західноевропейські пролетарі і їхні комуністичні партії сповнені симпатій до „Москви“, до цієї цитаделі міжнародного революційного руху й ленінізму, а західноевропейські пролетарі з захопленням дивляться на стяг, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не може сказати на користь „Москви“ нічого іншого, як тільки закликати українських діячів бігти від „Москви“ „якомога швидше“. І це називається інтернаціоналізмом! Що сказати про інших українських інтелігентів некомуністичного табору, якщо комуністи починають говорити, і не тільки говорити, а й писати в нашому радянському друці мовою Хвильового?»
У червні 1926 відбувся пленум ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації», в постанові якого йшлося також про неокласиків. Їх прямим текстом звинувачували в намірі відродити капіталізм, буржуазний лад.
Крім усіх інших численних наслідків, які тягнула за собою ця постанова для Зерова й інших, вона змусила Хвильового припинити листування з Зеровим. Їхня дружба раптом оніміла.
Хвильовий каявся, визнавав ідеологічні й політичні помилки, шкодував через заклики орієнтуватися на Европу і розривати стосунки з Росією, а ще — що підтримував ворожі літературні групи на кшталт «неокласиків».
До його артистичного, істеричного, спланованого самогубства залишилось ще 7 років. Він думав, що зможе самогубством вплинути на розвиток ситуації. Мав певність, що зможе багатьох врятувати. Не сумнівався, що його життя — важливе. І що тим важливішою стане його смерть.