Григорій Яковенко — селянський письменник, ображений на «сивих олімпійців», який розпочав «літературну дискусію» — взимку 1935 року сумлінно збирав на Донбасі матеріяли для книжки «Історія шахти Ілліча». Його бентежила чорна скоринка на припорошеній снігом, потрісканій землі. Шахтарі розмовляли з ним неохоче, були зазвичай тяжкі й понурі, і він постійно відчував якусь невиразну провину, яку вперто намагався не помічати. Там його й заарештували просто в гуртожитку № 2 тієї шахти, історію якої він збирався писати.
Під час слідства працівниця секретно-політичного відділу НКВД УРСР Гольдман з’ясувала, що він «був активним учасником контрреволюційної української націоналістичної організації і знав про підготовку терористичних актів проти керівників партії та радянського уряду». Його звільнення означало б величезну загрозу, стверджувала Гольдман.
Під час слідства Яковенко відкидав будь-які звинувачення. Його позбавили волі на 4 роки і відправили до київської в’язниці.
Про подальшу долю Григорія Яковенка більше нічого не відомо.
Яків Савченко, який на початку 1920-х полишив поезію і взявся за літературну критику, був автором двох полемічних книжок, спрямованих проти відстоюваних Хвильовим і Зеровим цінностей: «Азіятський апокаліпсис» і «Проти реставрації греко-римського мистецтва». Крім цих книжок, він писав статті, в яких викривав хитрість та ворожість, мляву буржуазність неокласиків. «Я тут не переказую науки неокласиків. Вони її не мають. Вони її не вміють створити — ні з чого. Та й самі вони, — хоч і дуже „учені люде“, — вигадати сякої-такої — про людське око, — теорії невдатні. А, може, з властивого їм „такту“ і не хочуть починати небезпечне діло з „теоріями“, бо надто вже ясно, з яких рівчаків тече неокласична „цілюща“ вода».
Літературна дискусія примножила творчий запал і плідність Савченка. Його статті, що в них він сповідує соціологічний метод, іскрять особистим заанґажуванням і відчуттям наповненого сенсом життя. Критик впадає в раж від власних формулювань і аналізу, збуджується від свого гумору: «Родословна українських неокласиків — формальна, подекуди й ідеологічна, — стара, як світ: Авраам роді Ісаака, Ісаак роді Іакова, Іаков — 12 синів, а ці 12 разом вилупили спочатку Зерова, потім Якубського, а вже нарешті двох близнюків, М. Рильського й П. Філіповича».
Вночі 17 вересня 1937 року Якова Савченка розбудили і оголосили про його арешт. Окрім співробітників НКВД, був присутній двірник Нізельський, який, стараючись зберігати відповідний до ситуації вираз обличчя, уявляв собі, що він у церкві на Службі Божій. У розбурханому ліжку кліпала почервонілими очима молода дружина. Під час обшуку було вилучено докази: рукописи, листи, книжки, фотографії.
1 жовтня Савченкові повідомили, що його звинувачують в участі «в антирадянській націоналістичній організації», в рамках служіння якій він провадив «шпигунську, шкідницьку і терористичну діяльність» проти радянської влади.
Головною підставою для цього звинувачення була короткотривала праця для газети «Україна». Її публікували під час Директорії в Кам’янці-Подільському.
1 листопада 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: найвища міра покарання — розстріл.
Наступного дня Якова Савченка розстріляли.
Дмитро Загул, ще навчаючись у чернівецькій класичній гімназії, сам перекладав фрагменти «Енеїди» Верґілія, Горацієві сатири, «Пісню про дзвін» Фрідріха Шіллера. Перекладав Гайне, Ґете, Байрона, Андерсена-Нексе, Бехера. Так само, як і безліч німецьких романсів, покладених на музику Бетховеном і Шубертом. Серед них, наприклад, «Бабака» з п’єси «Ярмарок у Плундрерсвейлерні». Цю пісню співав маленький савойський хлопчик, який блукав Німеччиною з дресированим бабаком, що підсвистував мелодії, допомагаючи заробляти гроші їм із господарем на прожиток.
Поезія символіста Загула була просякнута відчаєм і безнадією, понурим містицизмом. Згодом він доклав зусиль, щоб власною лірикою наздогнати карколомні темпи бадьорого Жовтня, але виходило у нього непереконливо. Його перестали видавати окремими збірками, тому Дмитро Загул взявся за критику.
Знавець мов і літератур, перекладач, у своїй брошурі «Література чи літературщина?» він писав: «Тільки незадоволення сучасним станом речей, непогодження з нашою сучасною дійсністю штовхає декого з наших митців на той шлях, що на ньому в своїй мистецькій творчості стоять неокласики. Вчитайтеся тільки в їхні твори і ви побачите навіч, як далеко хочуть вони втікти від нашої дійсности, які вони самітні в сучасному соціяльному оточенню».