Персонаж роману «Доктора Серафікуса», Василь Хрисанфович Комаха — «автор, який існує в примітках».
Петров, без сумніву, оцінив би роман шведського письменника Петера Корнеля «Шляхи до раю», що складається з приміток до тексту, який читач може хіба що вифантазувати сам.
Але все це залишалося недоступним більшості радянських критиків. Їхні органи чуттів не реєстрували таких частот. Щось збуджувало їхні підозри, викликало сумніви — але що саме, вони нездатні були вловити.
Вони писали: «Своєю тематикою та й загальним стильовим спрямованням твір не є відповіддю на соціяльне замовлення радянського читача». Або: «Проте кінцеві тенденції Варецького, що, до речі сказати, заливаються вином, видаються академічними й непереконливими, а натомість залишається надламленість психіки героїв, що їй не протиставлені здорові постаті й ідеї, а заглиблене трактування істин та надламленість постатей разом із виключною увагою автора до любовної інтриґи й епізодів, відсутність у повісті правдивої картини радянської дійсности, — виявляють дрібнобуржуазний психо-ідеологічний комплекс його як твору дрібнобуржуазної ідеології».
Крім вигадливої полеміки в художніх текстах, Петров дискутував у текстах літературознавчих: про Сковороду, Куліша, Шевченка. Марксистські критики, скажімо, вибухнули гнівом через трактування «теорії нероблення» Сковороди: такі антисоціяльні ідеї були неприпустимими в суспільстві невсипущих трудівників. Петров написав відповідь на одну з таких критичних рецензій, у якій знову повернув на свої місця перекручені марксистами акценти. «Сковорода, шкільний учитель і попередник психотехніки, спрощений і вульгаризований, нам не потрібний».
Однак безпосередню участь у сутичках і гризні, в диспутах і полеміці «літературної дискусії» Петров не брав. Він не втручався у суперечки вибору між Европою і Москвою, «Зеровими» і «Гаркун-Задунайськими», освітою і «Просвітою». Тримався осторонь. Так, ніби це не про нього згадувала більшість неокласичних приятелів, як про любителя ущипливих жартів, уїдливих натяків, сумнівних провокацій.
Може, це зовсім і не дивно.
Максима Рильського заарештували 19 березня 1931 року. Це був його день народження — цей трюк часто використовувався для посилення фрустрації, для демонстрування повної безпомічности й неважливости арештованого. Не існувало нічого — думок, зворушливих сімейних ритуалів, будь-яких побутових дрібниць, звичок, приємностей, особливостей — які б система залишала людині. Вони діяли часом доволі вигадливо. Очевидно, переживали навіть збудливі приступи натхнення, що супроводжувалися пришвидшеним серцебиттям, дзвінким сміхом, диханням на повні груди.
Ось, скажімо, арештовуючи Рильського, того самого дня вони арештували і одного з його приятелів, оперного співака Миколу Дейнара. Дейнар святкував свій день народження 19 березня, як і Рильський, і традиційно вони щороку поєднували обидва святкування в одне.
Все розрахували таким чином, щоб іменинники перетнулись у коридорі Лук’янівської тюрми — розгублені, з торбинками в руках, вони чекали розподілу до камер і намагалися жартувати. Свідомість кожного ще відкидала реалістичність того, що відбувалося.
По Рильського прийшли пізно ввечері. Вони з дружиною вже встигли лягти до ліжка. Вочевидь, працівники ДПУ спеціяльно стежили за вікнами помешкання тих, кого мали арештувати.
Вони сиділи в своєму тупоносому «воронку», чиї заокруглені, згладжені боки з вузькими видовженими вікнами зливались із сутінками, що вже густішали, і поглядали на те, як у помешканні на Бульйонській, 14, запалюється світло, як ковзають затишні тіні за фіранками. Прислухались до голосів, що долинали з кватирок. Побілені вапном стовбури лип невдовзі починали скидатись на постаті померлих, які стояли вздовж вулиці, розділені рівними інтервалами. Бруд і грибок плямами вгризався в старі двоповерхові будівлі. Сніг іще не обліз з хідників. У брамах нерівно завивали протяги.
Чоловіки у «воронку» чекали, аж доки світло в помешканні не гасло. Тоді вони припиняли, можливо, свої неспішні розмови. До того вони розмовляли про щось буденне: про те, чи скресла вже крига на Дніпрі, і про те, як уже хочеться літньої спеки, і про арештованого колегу, з яким вони всього лише кілька днів тому ось так чигали на ворога режиму, а тепер уже і його самого допитували слідчі.
Вони вичікували, мабуть, ще якийсь час після того, коли світло гасло. Сиділи в повній тиші і темряві. Когось із них, напевно, хилило в сон. Ставало зовсім холодно. Надходило роздратування. Треба було дочекатись, щоб той, кого мали арештувати, — а також усі члени його родини — встигли заспокоїтися, звично і зручно вмостились у власних ліжках, зростися з ними в просторі ніжного сну початку ночі.