«Це вже не психологічний тиск слідчого Андрєєва, а зразок людської підлости», — пише син Рильського у спогадах.
Але чи психологічний тиск людини на людину не є завжди зразком людської підлости?
Повернувшись додому, Рильський присів навпочіпки і, заливаючись гавкотом, на чотирьох увірвався до кімнати, викликавши бурхливу радість у маленького сина.
Так його сеттер-ґордон казився, захлинався щастям, намотував кола, теліпав вухами, опинившись за містом, на природі, у лісі, над озером, серед залитої сонцем свободи й тиші.
Чому вони його відпустили? Невже тому, що йому вдалося переконати їх у своїй відданості режиму? Невже через визнання власної провини і обіцянки служити Радянському Союзу? Це було б надто просто й логічно, надто визначено. Стільки людей під час допитів говорили можливе й неможливе, аби порятуватись, зводили наклепи на себе й на інших, виплітали майстерні, бездоганно-логічні панно з брехні, клятв, аргументів і доказів, застосовували найпереконливіші засоби самовираження, безліч разів посилені страхом смерти. Їм це не допомагало.
Рильського відпустили випадково. Відтоді він докладав зусиль для порозуміння з режимом — але життя його тривало далі через вигадливу гру випадковостей і примх, настроїв тих чи інших впливових людей, суб’єктивних симпатій, погодних умов, роботи чийогось кишково-шлункового тракту чи вдалого сп’яніння.
Ось як тоді, під час прогулянки Хрущова і українських письменників Дніпром на пароплаві у травні 1948-го, куди Рильського не запросили. Перший секретар (знову — після недовгої паузи) потерпав від дошкульного сонця, яке несподівано швидко напекло йому лисину, поки він насолоджувався вітерцем, до того ж від шампанського почалася печія — поет Тичина вибрав невдалий момент, щоб наблизитись і поговорити з Хрущовим про Рильського, якому дав обіцянку. Хрущов вилаявся і бризнув слиною, він і чути не хотів про клятого націоналіста. Треба було повісити його ще в 1945-му поруч із бандерівцями, яким він так співчував, десь на Західній Україні. Він порятував його десять років тому, коли не поставив свого підпису під наказом про розстріл, а той так і не затямив нічого!
Тичина похитнувся і побілів. Вино з келиха розхлюпалось на палубу, мало не омивши туфлю Першого секретаря. Той не помітив цього, продовжуючи біситись. Вибух гніву змусив усіх присутніх замовкнути і завмерти. Тріпотів лише прапор і білі сорочки на присутніх.
За кілька хвилин до Хрущова знову повернулася його звична благодушність. Тичини поруч із ним не було, а поет Бажан у відповідь на здивоване запитання підказав, що той замкнувся у себе в каюті. Всім же відомо про його слабкі нерви, про його надзвичайну вразливість. Він налякався, по-справжньому налякався.
Хрущов терпляче стукав у замкнені двері і переконував Тичину вийти. Він примирливо говорив щось про те, що нехай собі буде той Рильський, хрін із ним, ну навіщо ж поводитись так по-дитячому? Чому вони всі, ці письменники, поводяться, наче діти? Перший секретар кликав поета випити, але в каюті було зовсім тихо. Так, ніби там уже давно нікого не залишилось.
Після п’яти місяців, проведених у в’язниці, Рильському більше ніколи не росли вуса.
Наступного дня після звільнення вони з дружиною вийшли погуляти на бульвар Тараса Шевченка, і Рильський знепритомнів. Був серпневий день. У тополях шарудів сухий вітерець. Дружина потім сказала, це сталося від надміру свіжого повітря.
1931 року Освальдові Екартові Бурґгардтові з дружиною і сином дозволили покинути Радянський Союз і виїхати до Німеччини. Він народився у родині німецьких колонізаторів: його дід, Авґуст Бурґгардт у ХІХ столітті переїхав із прусського міста Зольдіна на Волинь, щоб заснувати фабрику сукна.
Зерова з Петровим Бурґгардт знав іще з Університету святого Володимира, де вчився на романо-германському відділі філологічного факультету. У всіх трьох, хоч вони й вступили до Університету в різні роки, було багато спільних викладачів, зокрема — Володимир Перетц.
На початку Першої світової війни Бурґгардта через його неблагонадійне походження було вислано царським режимом на заслання до Архангельської области. Ці заслання значно різнилися від тих, у які почали відправляти «ворогів народу» вже за радянської влади, але, звісно, Бурґгардтові порівнювати не було з чим. Навряд чи перебування у Мар’їній горі можна було назвати приємною пригодою, однак суворі морози, арктичний видимий вітер, нескінченний сніговий простір з його напівтонами і галасом білого, вкриті модринами, ялицями й соснами рівнини налаштовували на споглядання. Серед споглядання відбувалося перетворення. Перебуваючи так далеко від місць, у яких народився, Бурґгардт чітко відчув, що належить їм. Німець за походженням, досі він писав поезію російською мовою. Із заслання він повернувся українським поетом.