Вона щось накоїла? — запитала Романа. — Ваша мама скоїла щось погане?
Перебування в монастирі здавалось їй правильним, бо воно найбільше скидалось на покарання. Настоятелька била її костуром. Протягом кількох нічних годин, відведених для сну перед першим богослужінням, холод кам’яної підлоги наповнював її кістки, протяг надимав їй голову. Вона не могла там спати — і це оберталось на краще, розповідала мати. Тому що варто їй було провалитись у сон, як вона знову і знову переживала ті події. Події, після яких її існування перестало бути можливим. У тих снах вона не знала, що це сон. Усе повторювалося раз за разом, у нескінченність, без жодних варіяцій. Жах не зменшувався. Вона знову переходила межу.
Настоятелька була впевнена у материній одержимості нечистим, — нерозбірливо бубонів професор. Романа наблизилася до нього усім тілом, боячись що-небудь пропустити. І водночас вона не наважувалася перепитувати, розуміючи, що професор от‑от замовкне. Що вона за волосинку від того, щоби більше нічого не довідатися.
Настоятелька била Уляну костуром, щоб вигнати з неї нечистого, — пояснював професор. — Вона силою відкривала моїй матері рота, сідала їй на груди і довго-довго вдивлялась у горлянку. Або шепотіла туди молитви. Або сварилась. Або довірливо щось розповідала: скаржилась на тяжкі часи, на грішників, на євреїв, яких більше ніде не було, на німців, які програли, на радянських безбожників, які не знають, що чинять, на ангела, який усе не згортає сувій Небес. Інші черниці боялись Уляну й уникали її. Вони плювали їй услід, стукали по дереву, терзали нервовими пальцями свої вервиці, хрестилися, посипали свяченою сіллю закутки келій, непомітно кидали Уляні в тарілку з зупою то дрібку попелу, то — поташу, шепотілись між собою, що вона, мовляв, несе їм усім ще гірші нещастя, ніж ті, крізь які їм уже довелось так-сяк пройти: сестрі Центулі вибили всі зуби, у сестри Едельдреди випало все волосся, сестра Гортуляна втратила людську мову і могла лише волати, як лосиха, сестра Касильда постійно сходила кров’ю, сестра Модеста весь час реготала, сестра Воборада то повністю сліпла, то починала бачити те, чого не бачили інші, і так далі. Скільки черниць у монастирі — стільки видів різних вад і терзань.
Але Уляна була серед усіх найгіршою, і карати її слід було найтяжче. Їй не можна було сідати до столу з рештою, під час богослужіння вона повинна була накривати собі голову темним рядном і вклякати в кутку, обернувшись спиною до іконостаса.
Часом уночі настоятелька забороняла Уляні лягати. Іноді, навпаки, забороняла їй підводитись із кам’яної підлоги кілька днів поспіль. Вона зачиняла її в льоху, стверджуючи, що оці копошіння, шкряботіння й пискляві згуки чинять не хто інші, як лускаті люцифуги й мерзенні геліофоби.
Востаннє настоятелька відпрацювала Уляну костуром у день здійснення найгірших передчуттів. До монастиря з’явились представники нової влади, визволителі й переможці. Вони приїхали кількома чорними лискучими машинами з Чорткова або з Тернополя, кілька разів збивалися з дороги, блукали манівцями, розбитими, вивернутими шляхами і бездоріжжям. Складалося враження, що вони раз по раз вдаряються капотами в якусь невидиму пружну стіну, яка відкидає їх знову назад, змушує намотувати кола навкруг монастиря. Врешті котрась із машин мало не перевернулась на серпантині на підході до Язлівця.
Тому чоловіки у плащах і капелюхах, які мовчки ввалилися до трапезної і вишикувались рядком перед переляканими сестрами, видавались загрозливими й понурими. Вони ковзали поглядами по зіщулених черницях, які збилися від переляку в тремтливу й драглисту масу, обвивши одна одну руками, хапаючись за сині ряси, мало не стягуючи з голів білі намітки, попритискавшись тілами одна до одної і тихо скімлячи. Котрась із сестер зверталась до зображення святої Марцеліни, засновниці монастиря, благаючи в неї порятунку.
Лише один із новоприбулих поводив себе приязно. Це був високий приємний чоловік середнього віку з фуражкою на голові, у штивному мундирі з погонами і темно-синіх бриджах. Його блакитні очі свідчили про лагідність і тепло. Нечутними кроками чоловік наблизився до настоятельки, вклонився їй і, делікатно взявши під лікоть, попросив про розмову наодинці. Настоятелька спробувала вивільнитись, закректала, змахнула в повітрі костуром, але чоловік, продовжуючи заспокійливо усміхатись і не випускаючи зі своїх пальців старечого ліктя, досить швидко її приборкав. Вочевидь, він натиснув на якусь точку на руці настоятельки, спеціяльним чином подіяв на її нервові закінчення, і вона слухняно рушила поруч із ним до виходу з трапезної. У лункій тиші було чутно тільки сопіння і свист її носа з закладеними гайморовими пазухами, та ще стукотіння костура об камінь підлоги.