Навколо його глибоко посаджених, з виразними повіками, очей залягали тіні. Погляд незмінно свідчив про задуму. Перебуваючи в товаристві, поруч із друзями, просто посеред жвавої бесіди він міг немов поринути куди-інде, заблукати поміж думок. Однак він бував і пристрасним, і діяльним.
Це він, Бурґгардт, не раз зустрічав приятелів на порозі помешкання Якубського біля Сінного ринку, коли жив там упродовж певного часу, після Баришівки.
Це про нього Зеров розповідав згодом Петрову, що той міг годинами стовбичити перед вікном і дивитись на розбиту дорогу й баюри, повні болота. Петров, звісно, все перекрутив і приписав цю звичку самому Зерову, хоча йому чудово відома була схильність Бурґгардта до споглядання, його занурення в невідомі простори по той бік.
Єдиний з них усіх він мав куди втікати. Вони відпроваджували його заздрісно і печально. Тут не було навіть над чим міркувати: навколишній жах згущувався дедалі більше. Бурґгардт вирушав туди, в Европу, культурою якої вони стільки років живились і потяг до якої останніми роками став небезпечним для життя. Вони ж не мали жодного виходу: тільки продовжувати займатися поки дозволеним, відступати на все менші і менші клаптики простору, стоячи вже навіть не на одній нозі, а на одній нозі навшпиньки. Напевно, на прощання вони обмінювалися підбадьорливими жартами і домовлялись зустрітись іще не раз. Передавали одне одному давні натяки, улюблені цитати, згадували раптом якісь давно, здавалося, розгублені крізь шпарини пам’яти дрібниці — як людина намацує у дірявій кишені зіжмаканий папірець із номером чи єдиним слівцем.
Там, у Німеччині, він облаштовувався, налагоджував стосунки, займав себе діяльністю — перекладав, писав, викладав у Мюнстерському університеті, працював над німецькомовною дисертацією. Він, звісно, володів німецькою мовою дуже добре — на відміну, скажімо, від Петрова, який, коли приїде сюди після війни, розмовлятиме зі страшенним акцентом.
Усі його дії, все німецьке життя здавались напівпрозорими, нереальними, а крізь них просвічувалося тло думок, невідступних марень, снів і уявлень про близьких людей, залишених там, позаду. Щойно прокинувшись, він пригадував, як знову розмовляв з ними уві сні. Часом ці сни були безформно-оптимістичними: радісний сміх Зерова, невротичне кліпання очей Филиповича. З ними все добре, з ними все добре, повторював собі Бурґгардт, намагаючись відчути у найменших подробицях, де вони і що роблять тієї миті. Ось Зеров відчиняє важкі величезні двері університету з багряними стінами. Ось його кроки відлунюють коридором. Він поправляє пенсне, вітаючись зі студентом. Розмахує течкою.
Уривки інформації, яку він отримував, були тривожними, нестерпними. Жодних приводів для надій на краще вони не давали. Штучним голодом доведені до тваринного стану селяни волоклися до міст, уже навіть не маючи чим усвідомлювати причину свого божевільного руху. Їхні страшні тіла, нічим не схожі на людські, гнили на хідниках. Хвильовий застрелився. Тривали арешти. Розстрілювали людей. Багато хто зникав у концтаборах, і потому не надходило більше жодних звісток.
Це було нестерпно. Він постійно думав про них. Постійно стежив за ними внутрішнім поглядом. Це тривало роками. У 1935-му надійшла звістка про арешт Зерова і Филиповича. Тоді — про Драй-Хмару. Його власна безпомічність вбивала. Потім він довідався, що їх вислали кудись на край світу. Далі нічого відомо більше не було.
Він продовжував думати: як вони там? Як вони все це витримують? Дехто повертався з таборів. Декому після цього вдавалось навіть виїхати на Захід. Розповіді цих очевидців переповідали безліч разів. Вони писали спогади. Їх розпитували про всіх, кого вони там зустрічали і кого не могли зустріти. Тільки таким чином можна було бодай щось довідатись.
Інформація була непевна і щоразу змінювалася. За ці роки Бурґгардт безліч разів довідувався, що з Зеровим усе гаразд, що Филипович хворіє, що Драй-Хмарі обіцяють скорочення терміну, потім — що Драй-Хмарі нарахували додатковий термін за якийсь переступ, Филипович у порядку, Зеров помер від запалення легень.