Це неправда, що Софії в його листах немає. «Тобі, очевидно, це не так цікаво, і Терочка вважає тебе назагал тверезою і земною, а це видовище з тих, що п’янять і відбуваються над землею — в дуже високих шарах атмосфери. Це щось на кшталт грозових зірниць, але, так би мовити, холодніше, розсипне і триваліше, хоча так само швидке й миготливе. Кольори чарівні, хоча тут, кажуть, не настільки яскраві, як в Заполяр’ї. Смачно і за кольором схоже на фісташкове морозиво. Особливо гарні звислі завіси з вертикально-гофрованого сяйва, якими пробігають зеленкувато-сині кольори, при чому вся ніч отримує якийсь фісташковий відтінок. Я бачив три погасання і три розгорання на протязі години з чвертю, простирчав весь цей час на 8–10-градусному морозі. Як бачиш, зима у нас почалась. Кажуть, пароплав, який вийшов з Кемі, повернувся назад. Це означає — кінець навігації».
Якщо ти хочеш приблизно уявити мій стан, — пише Зеров до Софії, — то пригадай Баришівку. До того ж тут, як і в Баришівці, мені бракує штанів. Щоправда, там у мене була ти.
Він вигадливий у своїх звертаннях до неї: «Сонусику», «Сонику», «Сонечко», «Сонушко».
Петров у своїх листах із Москви обмежуватиметься згодом хіба звертаннями «Сонь» і «Соню».
До речі, про Петрова.
«Чому ти не пишеш мені нічого про Віктора Платоновича?» — запитує, серед іншого, Зеров в одному зі своїх листів.
Коли посилки — зацвілі, відсирілі, вкриті шкаралупою бруду — кілька разів повернулися назад, батько Зерова звернувся до НКВД. За деякий час він отримав відповідь, що Зеров помер від хвороби в лікарні концтабору 1939 року.
Невдовзі (в червні 1940-го) у листі до Софії батько її зниклого чоловіка повідомив про те, що його раптово викликали до органів. Там йому сказали про смерть сина, яка настала в лікарні Соловецького концентраційного табору в квітні 1937 року.
Далі батько писав, що йому здається, його син міг застудитися під час тривалої подорожі на заслання і захворіти запаленням легень. Він висловлював співчуття невістці.
Але останній лист, отриманий Софією від Зерова, був датований вереснем 1937 року. А грошові перекази на його ім’я в таборі приймали до червня 1938-го.
Якийсь чоловік, який повернувся зі Соловків, стверджував, що бачив Зерова у 1939-му.
Після війни на запит Софії з Магадану (чомусь) надійшло офіційне повідомлення про те, що її чоловік помер від хвороби у жовтні 1941-го.
Після ХХ з’їзду КПРС, під час якого відбулося засудження культу Сталіна й розпочалися відчутні зміни в політиці партії, Софія знову спробувала довідатися, що трапилося з її чоловіком.
Заступник голови військового трибуналу Київського військового округу М. Козлов (Захарченко) подав запит начальникові обліково-архівного відділу КҐБ Києва про дозвіл надати Софії Зеровій довідку про час перебування її чоловіка в ув’язненні. У цьому внутрішньому документі зазначалось, що, згідно з постановою Особливої трійки НКВД, 3 листопада 1937 року Зерова розстріляли.
Після цього Софія справді отримала довідку. У ній підтверджувалося, що її чоловік справді перебував у місцях позбавлення волі з 27 квітня 1935 до 13 жовтня 1941 року.
Чутки ходили найрізноманітніші: казали, що понад тисячу в’язнів, які безслідно зникли одного ранку з Соловецького табору особливого призначення — «перший соловецький етап», — втопили разом із баржею в Білому морі. Казали, що їх перевезли до трудового табору в усті ріки Медвежка. Казали, що їх вивезли на острів Вайґач. Казали, що їх розстріляли неподалік Ленінграда.
Лісове урочище Сандармох в Карелії: химерна архітектура щільних соснових колон, крізь які графічно простромлені сонячні промені. Стіни стін зі стовбурів і неба, що, немов сито, пропускають воду, світло і людські тіла. Тиша, пісок, мохи, лохина, журавлина. Люди кажуть, що тут чомусь ніколи не співають пташки. В урочищі Сандармох, на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції за 5 днів було розстріляно 1111 людей.
Серед них були українські письменники Марко Вороний, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Клим Поліщук, Михайло Козоріз, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, Павло Филипович, Микола Зеров та інші.
Історик Матвій Яворський, режисер Лесь Курбас, міністр освіти УНР Антон Крушельницький, а також його сини Остап і Богдан, міністр фінансів УССР Михайло Полоз.
Російський адвокат Олександр Бобрищев-Пушкін, творець Гідрометеослужби СРСР Олексій Ванґенґейм, засновник удмуртської літератури Кузебай Ґерд, білоруський міністр Флеґонт Волинець, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, татарський громадський діяч Ісмаїл Фірдевс, черкеський письменник, князь Холід Абуков, православні єпископи Воронезький — Алексій, Курський — Даміян, Тамбовський — Ніколай, Самарський — Петро, лідер баптистів СРСР Василь Колесников, представник Ватикану Петер Вейґель, якого відправили перевірити чутки про переслідування вірян у СРСР.