Косач був елегантним і привабливим, він умів закохувати в себе з першого погляду — ґалантною поведінкою, блискучим інтелектом, чарівною посмішкою, випромінюванням тепла. Але так само сильно він умів розчаровувати своєю зверхністю й пихатістю, неприхованим нарцисизмом, непостійністю, нехтуванням інших.
Про його легковажний спосіб життя ходили легенди. З’явившись без запрошення на новорічну вечірку в окупованому Львові, він приводив разом із собою принагідну молоду жінку і двох німецьких офіцерів, з якими, здавалося, перебував у товариських стосунках. Наступного ранку господиня дому не знаходила власного хутряного манто, а вже того ж вечора в цьому манто бачили подругу Косача, з яким вони сиділи в кав’ярні. «О, справді? — здивовано зводив брови чоловік світу. — Comme c’est amusant!» Нетвердо звівшись на ноги, він стягував з молодої жінки сріблясту лисицю і кидав під ноги власникам. Його тонкі довгі пальці здавалися мало не кришталевими у світлі слабких економних жарівок.
Гнаний нестишною силою свого еґо, він із карколомною швидкістю змінював місця проживання й ідеології, весь час шукаючи і прагнучи, весь час почуваючись ображеним і переслідуваним. Він влаштовував істерики і капризував.
У нього загострювалася параноя. Він поводився вкрай безсовісно навіть із людьми, які терпіли його вибрики з жалощів, ніжности чи поваги до таланту. Більшість його ненавиділа, вважаючи зрадником і безпринципним мерзотником. Більшість визнавала його незвичайний талант — про який, однак, вважала ця більшість, слід було забути з огляду на зневагу до особи.
Справжнє прізвище Ігоря Костецького — Мерзляков. Він усвідомив себе українцем 1938 року, коли, не закінчивши навчання в московському ҐІТІСі, виїхав на Урал, де два роки працював у театрі. На початку 1940-го року Костецький повернувся до Вінниці, і звідти, після окупації міста німцями, його примусово вивезли 1942-го року до Німеччини — працювати в шахті.
Костецький був надзвичайно темпераментний і діяльний. Письменник, перекладач, критик, режисер, видавець, він писав оповідання, романи, п’єси, вірші, подорожню прозу, кіносценарії, есеї і перекладав твори іноземних авторів українською. Він без упину рефлексував, віднаходячи себе і світ у мистецтві, а мистецтво — в усьому, що оточувало, шукав шляхи для подолання відчуження між людиною і феноменами, між людиною і людиною. Він самозаперечував себе заради подолання меж. Його погляд простягався широко й обіймав цілий світ, не обмежуючись національним, пронизував жанри і синтезував їх. Водночас національне він винаходив у спосіб для себе найактуальніший і вірив у те, що всі можуть врятувати всіх, якщо зречуться власних імен. Йому прагнулося довести «можливість неможливого». Він вірив, що володіє абсолютною свободою: може стати злочинцем або праведником.
Відомо, що, будучи редактором видавництва, він затримував або й узагалі не сплачував гонорари, хоча тексти й переклади з авторів і перекладачів витягав наполегливо.
Якось він приніс Петрову власну передмову до його роману «Доктор Серафікус», який мав бути невдовзі опублікований (хоч написаний був цілих 20 років тому). Йому ніхто довго не відчиняв, хоча господиня запевнила, що пан професор мусить бути у себе: не може не бути! Костецький чекав у темній брамі, спостерігаючи, як вулиці погойдуються в товщі ірреальних сутінків. Повз нього ковзали постаті, схожі на персонажів зі сну, а не на живих людей — розмиті, невиразні. В театрі під помешканням Петрова мала от‑от розпочатись вистава за п’єсою Альфреда Жаррі «Король Убю», як повідомляла афіша ручної роботи.
Костецький відчував, що Петров удома. Нарешті знову піднявся рипучими сходами догори і загепав кулаком в обвуглені двері.