Всі були переконані, що його вбили. Але тіла так і не знайшли.
Зникнення Петрова розтривожило і без того неспокійне еміґрантське середовище. Люди пригадали — ніколи по-справжньому цього не забуваючи — що навіть опинившись тут, на Заході, вони не втекли нікуди. За ними повсякчас стежать, знають про кожен крок. Їхні життя не захищені, їхні беззахисні шиї постійно підставлені під удар. Повсякчас плетуться таємні інтриги, розігруються сценарії, відбуваються багатоходові маніпуляції, в яких можуть брати участь твої знайомі, друзі, люди, яким довіряєш. Не можна мати певности, хто на чиєму боці і хто проти кого. Людина зникає посеред білого дня, і немає ні свідків, ні доказів, ні тіла, ні звісток.
Невідомість робила настрій іще понурішим. Підозри множилися, чутки і плітки розросталися до небачених масштабів. Давалися взнаки неврози, загострювалися психічні хвороби. Люди зривалися посеред ночі з дикими криками, бігли кудись, дерлись у вікна, вилазили на стіни. Багато кого мучило безсоння. Думки виточували порожнисті отвори в черепі. Ніби бджоли, гули і гули у виснажених головах, не давали спокою.
Адже Петров домовлявся про зустрічі на найближчий час, мав заплановані подорожі. У нього були розписані на щодень лекції в Українському вільному університеті, Православній богословській академії, Українському технічно-господарському інституті. Він був задіяний у справах літературної організації. Комусь обіцяв надіслати статтю, комусь — прочитати його рукопис.
Він був у добрих стосунках з усіма угрупованнями, з яких складалось еміґрантське середовище, — а це неабияка рідкість, оскільки між собою всі вони гризлись, одні одних ненавиділи, накопичували образи, поширювали підозри. Петров же їздив від табору до табору, від міста до міста. Мав справи і з бандерівцями, і з мельниківцями, знаходив спільну мову з ультрарадикальними націоналістами і з поміркованими лібералами, друкувався в усіх можливих виданнях і часописах, незважаючи на ідеологію й аудиторію, на яку вони були орієнтовані.
Всі, хто спілкувався з ним останніми днями, запевняли, що він поводився спокійно, так, як завжди. В його поведінці не було абсолютно нічого підозрілого. Жодного хвилювання чи неспокою.
На його робочому столі залишилося безліч матеріялів, рукописів. Дописані і ті, над якими якраз працював. Наприклад, покинутий посеред сторінки текст белетризованої біографії Марка Вовчка — «Мовчуще божество». У самому центрі столу — аркуш із останніми реченнями цього тексту, від руки написаними напередодні: сцена арешту Тараса Шевченка. А може, ще сьогодні вранці. Петров прокидався о 5-й годині й одразу сідав працювати.
«Раптом обірвалось серце. Похитнувся світ. Сонячний день зблід, померк, ніби затягнений безбарвним вапняним серпанком. Життя урвалось. Час спинився. Усе дальше діялося в якомусь іншому, чужому, досі незнаному світі. Він уже не належав собі. Він робив несміливі спроби, надзвичайні зусилля стулити, зібрати уламки свого розірваного „я“».
Одні говорили, що його вбили бандерівці за симпатії до мельниківців. Другі — що його знищили радянські спецслужби як одного з найяскравіших представників еміґрації. Треті стверджували, що його вивезли до Радянського Союзу і там катуватимуть, судитимуть, зашлють до таборів праці, вб’ють. Багато хто кричав, що від самого початку знав і попереджав, що Петров — радянський аґент. Частина з цих людей вважала, що його вбили, бо він провалив завдання. Інша частина переконувала, що його просто повернули на Радянську Батьківщину.
Розповідали про когось, хто на власні вуха чув крики Петрова, якого катували в бункері неподалік одного з еміґрантських поселень. Звинувачували Костецького й Косача, що ті, мовляв, заманили його в пастку.
Запевняли з усією достовірністю, що оунівці спалили його в крематорії Міттенвальду.
Ось, будь ласка, дорогі ліберали, ви пригріли на грудях радянського аґента розвідки, це ж ви любили і довіряли йому найбільше, зловтішалися націоналісти.
Згодом господиня винайнятого помешкання пригадала, що Петров виходив на потяг, одягнутий надзвичайно урочисто — в темно-синій костюм, який одягав лише з урочистих нагод (ми цей костюм уже знаємо зі спогадів Костецького), і з валізою в руках. І заплатив за помешкання на місяць уперед.
Згодом хтось звернув увагу, що Петров завжди в ці голодні часи мав гроші і платив за тих, кого запрошував на вечері до ресторанів. Що він винаймав помешкання, а не жив у таборі для переміщених осіб. Що час від часу він зникав без попередження, а тоді його випадково зустрічали в Стокгольмі, Антверпені, Відні, Римі, Парижі, Брюсселі.