Капітан поклав Уляні обидві долоні на плечі і, наблизивши своє обличчя впритул, зазирнув просто в очі.
Буду говорити відверто, Уляно, — притишеним теплим голосом продовжив він. — Буду говорити з вами відкрито й прямо. Ви мені небайдужа. Ви мені — рідна душа. Ви не лякайтесь, але так воно є. Я не можу розкрити вам усієї правди, скажу тільки, що ми пов’язані з вами через рідних і близьких нам людей, що ми, самі того не бажаючи, повпливали на життя одне одного. І за цей вплив я і моя дружина будемо вдячні вам до кінця наших днів. Окрім того, за вас просив мене ще дехто, близький як мені, так і вам. Хтось, кому я завдячую більше, ніж життям, хоч би як голосно це не було сказано. А тому я хочу і зобов’язаний подбати про вас, товаришко Фрасуляк. Подбати не тільки про вашу роботу, а й про особисте життя, — урочисто сказав капітан.
Уляна ніби слухала його, а ніби зовсім і не слухала. З надзвичайною чіткістю вона бачила за якийсь сантиметр від свого обличчя шкіру незнайомого чоловіка, з пор якої пробивалися волосинки. Бачила, як відкривається і закривається його рот, як напинаються під шкірою м’язи обличчя, що позбавлені фасцій і кріпляться у своїй більшості не до кісток, а один до одного. Вона ж справді була медсестрою і такі речі знала ще з польських довідників із фізіології. Уляна спостерігала, як розташовані навколо отворів м’язи зменшували або збільшували їх відповідно до міміки незнайомця. Рухалися його вуха. Здіймалися брови. Хвилі чужого подиху ритмічними поштовхами торкались Уляниного носа, уст і щік.
Їй було байдуже, про що він говорить. Їй пригадався сон про маленьку теличку, яка дивилася на неї широко розчахнутими вологими очима, повними розпачу і страху, повними бажання докликатись. Ця теличка відкривала рот і видавала звуки — стогони, підвивання, короткі плямкотіння губних приголосних. Уляна розуміла, що теличка намагається пробитись крізь стіну і заговорити людською мовою. І вона відчувала її удари об цю стіну своїм власним тілом, удари до стіни власною головою, липкі криваві потоки, розверзлу рану. І недоторканість стіни, її повну непроникність.
І на спогад про цей сон — що був набагато реалістичнішим за наближене впритул чуже обличчя і запах з рота, за борлак, який ходив угору-вниз під жовтавою шкірою шиї, — накладалися слова Красовського про когось, кого Уляна тьмяно пригадувала зі свого минулого.
Красовський говорив, що Матвій Криводяк — безперечно, зрадник, диверсант і бандит, націоналістський виродок. Що такі люди заслуговують щонайменше на розстріл. Що він служив нацистським загарбникам і впродовж довгих років докладав усіх зусиль, аби шкодити Радянському Союзу і зраджувати власний народ. Це, мовляв, людина надприродного розуму й талантів — і тим більша ганьба йому, що застосовував їх у настільки ниций спосіб. — Але чого сподіватися від людини, яка з юних літ мріяла пов’язати своє життя з греко-католицькою релігією, — скрушно похитав головою Красовський. Тоді він замовк, ковзнув поглядом по затінених і холодних стінах алькову, зупинив очі на великому розп’ятті навпроти ліжка і ковтнув посмішку.
Тяга до віри зрозуміла мені, — продовжив він говорити ще тихше, майже нашіптуючи слова Уляні в саме вухо. — Її можна було зрозуміти під час панування старого ладу. У цій липкій павутині із забобонів і хитрих маніпуляцій із легкістю можна було заплутатися, що й відбувалось не раз навіть із найсвітлішими умами. Адже ж і ви, товаришко Уляно Фрасуляк, заплутались, загубились, утратили себе. Тому в якомусь сенсі Криводяк є не стільки злочинцем, скільки жертвою, — промовивши це, Красовський ледь сахнувся, ніби злякався, що його занесло. Але вмить заспокоївся і продовжив: — У якомусь сенсі Криводяк став жертвою, і це зробило з нього злочинця.
Ми, будівники нового ладу, — гладив Красовський Уляну по спині твердою долонею, — вирізняємося своїм чуттям справедливости, твердістю і незламністю, своєю рішучістю карати незгодних. Але разом із тим ми пишаємося тим, що розуміємо тонкощі людської натури, її слабкості. Ми вміємо знищувати шкідників, виховувати й перевиховувати зіпсованих, але вміємо і співчувати.
Я знаю, Уляно, що цей чоловік вам небайдужий, — у відповідь Уляна ніби трохи оговталась і підняла на капітана очі, в яких проблиск подиву ледь розсіяв глибокий туман. Невідомо, чи помітив це Красовський. Принаймні він жодним жестом цього не зрадив. Він говорив далі: — Мені точно відомо, товаришко Фрасуляк Уляно, що чоловік, якого я маю на увазі, чоловік, який водночас є жертвою та злочинцем і який, безперечно, є живою людиною зі своїми слабкостями, має до вас глибокі, сильні і небуденні почуття. Він поважає вас і шанує, він захоплюється вами і потребує вас. Можна сказати, що тепер, коли Криводяка знешкоджено, коли йому відітнуто крила, ви залишились останнім сенсом його життя, його останньою надією.