Але якщо говорити з висоти досягнутих років, коли вже перейдено рубіж, і все, що відбувається, у зв’язку з минулим, стає необов’язковим, — доводиться себе переконувати, що найголовніше — це зберігати себе в тиші, а тиша ця залежить від самого себе, а не від чогось зовнішнього.
І коли ось і тепер з будь-якого приводу чи без приводу раптом виникає вихор чи буря, і щось вириває тебе з належного ладу, то докладаєш всіх зусиль знову ввести себе в тишу. Напишеш необхідні рядки і сторінки до кінця року, а якщо не допишеш, то теж біди не буде. Добре, якщо написане вдасться гарно, але якщо написане не вдасться, то і це не біда.
Коли озираєшся на минуле, переконуєшся тільки в одному: лих немає! І те, що сприймалось як загроза лиха, в дійсності жодним нещастям не було. Такими є уроки, принесені життям. Їхнє достоїнство в їхній же благості…
Ти скажеш, що все це філософія! Між тим, це дійсність. Тут, у моєму Позамісті, це відчувається особливо явно. Адже, за винятком двох днів, коли їздиш до міста і на кілька годин з’являєшся в інституті, решту часу наглухо замкнуто в стінах моєї холоднуватої кімнати, і в прогулянку на пів години, 15–20 кроків вперед і 15–20 кроків назад стежкою уздовж будинку, або вздовж грядок, скопаних біля фруктових дерев, з яких опадає листя.
Сьогодні чудове сонце!»
Упродовж восьми років Петров пише Софії листи. Йому не дозволяють повернутись до Києва і жити з нею. Софія, можливо, має дозвіл на переїзд до Москви, але з якихось своїх міркувань не бажає цього. Зрештою, про її бажання і міркування ми знаємо ще менше, ніж про інших.
Петров живе на відстані від коханої жінки, як персонажі його художніх творів чи об’єкти літературознавчих досліджень. Ще 1924 року, пишучи рецензію на поезію Рильського, він підкреслює, що «Любов — це межа. Рідність — чужість. Рідні це й є чужі, закохані — одмежовані, близькі — далекі, радісні — печальні». Він милується рядками Рильського про «любов як розлуку», «любов далеких».
Він захоплюється втечею Сковороди від нареченої у день, який мав стати днем їхнього вінчання. І розкошує в описах повноти стосунків Сковороди з Ковалинським, від якого він хотів фізично бути якнайдалі, щоб упиватись їхнім злиттям і цілістю.
Історія стосунків Миколи Костомарова і його учениці Аліни Крагельської, написана й видана Петровим 1929 року, — це історія ірраціонального вислизання головного героя зі зв’язку з жінкою, яку він кохав. Вони одружилися за 10 років до смерти Костомарова. «Весільний бенкет було справлено перед коханням, оберненим у трупне „ніщо“».
Мотив, який видавався Домонтовичу одним із найбільш звабливих — як тільки може бути звабливою аскеза і зречення насолод, — втілився у його власному житті. Зрештою, він же писав у одному з листів до Софії про те, що всі його бажання здійснюються: «І я — тепер уже наяву — мрію про те, коли ми будемо разом, і життя наше зв’яжеться тісно, як іще ніколи досі. Я думаю, що це так буде, тому що інакше не може бути, тому що я цього хочу, а те, чого я коли-небудь і як-небудь хотів, завжди здійснювалось».
Його листи здебільшого складаються з нецікавих деталей. Він описує ніщо. Сірі, однакові, монотонні будні, сидіння за столом, одноманітні заняття, нескінченні повторювані дрібниці: холод у кімнаті, вогкість, початок опалювального сезону, крики дітей надворі, бажаність тепла, своє невибагливе меню, їхні старечі хвороби, час, коли ліг спати напередодні і коли прокинувся, як зіпрів під час виїзду до міста, проблеми з закупівлею шлункового соку корів, біль у руці, шум сусідів, калюжі на вулиці, постійні пошуки нового прихистку, справи з довідками і паперами, очікування її листів.
Очікування листів від Софії в його листах до неї надзвичайно багато. Це одна з провідних тем: те, як рідко вона йому пише, які короткі й лаконічні її листи, як він нетерпляче чекає на них, як він виходить на вулицю і кілька годин поспіль вештається біля поштової скриньки, як він розчаровується, коли поштар не приносить листа, як він радіє, коли приносить. Він ображається на неї і вичитує за те, що вона не пише. Він підраховує, скільки сам написав листів, поки вона ледь-ледь надіслала йому кілька рядків. Він описує їй свої ревниві сни. Він визнає, не соромлячись, що листування з нею — один із основних сенсів його життя. Те, на чому тримається це життя. «Думаю, що щастя полягає тільки в тому, що воно буває постійним. Постійність — єдиний вид щастя, доступний людині. Будь же постійною в усьому, в тому числі і в писанні листів».