«Одним словом, я набув своєї початкової конституції, — читає чоловік. — Тож коли я зайшов до своєї попередньої міської квартири, то там спробували зіслатись на те, що я, вочевидь, захворів серцем, і моя нинішня повнота є результатом захворювання серця. Припущення було мною категорично відкинуте».
Чоловіка пробирає морозець: він не вперше вже помічає, що варто йому щось подумати чи пережити, як це негайно відлунює в котромусь із листів. Будь-яка подія з його життя, чиїсь слова, навіть іноді сни відображаються цим неакуратним, заплутаним почерком, ніби авторові листів звідкілясь відомо про нього. Відомо більше, ніж він, цей чоловік, правомірно наділений владою, цей кавалер ордена Лєніна, сам знає про себе. А не навпаки, як мало би бути.
Бо ж передбачено все інакше: ніхто з тих, хто пише чи отримує ці листи, не має уявлення, що їх читає хтось третій, хтось незнайомий. Вони не підозрюють, що хтось має доступ до їхніх життів, хтось зазирає крізь кватирку до їхніх мрій і спогадів, хтось торкається пучками пальців їхніх розкритих ран.
Цей чоловік довго в’язнув і загрузав у нерозбірливості письма, але тепер врешті його, здавалось би, винагороджено. Він проникає в людей, всередину їхніх голів без їхнього відома, без дозволу, без усвідомлення. Він почувається там господарем. Ніби нічний гість, який чинить перелюб із дружиною чоловіка, що похропує поруч на ліжку. Йому нічого не загрожує, на відміну від цих людей, що беззахисно перед ним розкриті. Він їх може знищити, але він не така людина. Він милосердний. До того ж неабияк до них уже звик. Це як члени сім’ї, думає він собі. Я — ніби їхній двоюрідний брат, про якого вони не знають. Він відчуває майже прив’язаність, коли думає про них.
Тільки не зараз. Зараз він дратується, читаючи в листі про «захворювання серця». Так, ніби автор листа насміхається з нього у вічі. Чоловік вирішує помститися. Не всерйоз, а так лише — щоб зіпсувати настрій, викликати тривогу. Тому що він може на них впливати, він має над ними владу. Йому доступний весь діяпазон впливу: він може вирвати волосинку зі сплячої голови, а може прищемити важкими дверима пальці, що невчасно затримались на одвірку. Він може й знищити, думає собі чоловік. Так, він міг би навіть повністю знищити. Хіба вже так не бувало.
Чоловік спершу вирішує затримати листа в себе. Він не раз уже це робив. Деякі листи, особливо улюблені, він залишив собі назавжди. Так, він трохи сентиментальний. Але Софія, не отримавши листа від Петрова, не засмутиться так сильно, як засмучується Петров, коли вчасно не отримує листа від Софії. Тому він просто трохи вичекає, дочекається її відповіді — і не пропустить цю відповідь далі. Нехай Петрова затопить неспокоєм. Нехай він знову десять разів за день перевіряє скриньку, нехай виходить назустріч поштареві, нехай переживає мульку нудоту в череві. Нехай скаламутиться його спокій, його внутрішня тиша, про яку він пише в листах і яку начебто навчився в собі відновлювати й утримувати, нехай спогади про неспокій завирують на поверхні. Нехай він знову і знову, як це трапляється постійно, думає про найгірше.
Чоловікові приємно, що він здатен тиснути на такі важелі. Що він має можливість провокувати несвідомі стани в людях, викликати страх, тривогу і тугу, що розгортаються і заволодівають людиною. Малими й простими вчинками він може занурювати людей у прірву їхніх інстинктів.
Йому здається, так мав би почуватись Бог, якби Він існував. Так мав би почуватись Бог, якби Він почував.
Цікаво, що сказав би на це професор Петров, син служителя культу.
Тим часом йому, чоловікові з кабінету з високими стелями, треба буде трохи почекати. Софія не така обов’язкова з відписуванням. Але тоді, коли він перехопить її листа, як приємно буде відчувати оцю майже фізичну присутність між їхніми тілами. Він як стіна, крізь яку вони намагаються обійматись.
Якщо придивитися, його життя химерно обрамлене й чудернацько заримоване: знакові події чи сенси молодости повторені, продубльовані в самому кінці, незадовго до смерти.
1930-го року Віктор Петров захистив у Київському університеті докторську дисертацію «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Опонентами виступали його власні викладачі: філолог, дослідник і видавець пам’яток давньої української літератури, історик і теоретик літератури Володимир Перетц (він приймав згодом Петрова у своєму домашньому кабінеті, вбраний у чорну круглу шапочку) і фольклорист, літературознавець, етнограф Андрій Лобода.