Петров точно пам’ятав кожну траєкторію ковзання цукерок підлогою, коли через 26 років писав до Софії одного з останніх листів із Москви: «У п’ятницю, 8 липня, близько 10-ої години ранку я буду стукати в двері, як і слід, чотири рази». Тоді, 30 травня, йому, напевно, здавалося, що до липня ще ціла вічність. І, хоч який терплячий, він не знав, звідки взяти терпіння, щоб дочекатись.
«Дорога, кохана, мила Соню! Як шкода, що і цього року напередодні твоїх іменин і в день твоїх іменин ми не зустрінемось, і коробка цукерок, перевернувшись, не впаде зі столу і цукерки не розсипляться підлогою, як це було двадцять три роки тому… Життя багато разів розламувалось і шматки розсипались, але завжди і в розсіяних шматках життя була цілість, і при всіх змінах одне залишалось незмінним, і це завжди незмінне в моєму житті — це було моє почуття любови до тебе, моя постійна любовна пам’ять про тебе. Що змінилося за ці більш ніж двадцять років? Либонь, нічого, тому що і тепер, як і завжди, незмінно всі дні і кожен день насичені для мене пам’яттю і думкою про Тебе. Це дивний стан, який залишається з дня на день, з року в рік, з десятиліття в десятиліття незмінним. Можливо, все це просто і дуже очевидно, тому що відчуття себе — це водночас для мене відчуття Тебе, і, якщо я думаю про себе, то тим самим думаю про Тебе, відчуваю Тебе. Дні мої для мене наповнені Тобою. Так було раніше, так є і тепер.
Озираєшся назад, охоплюєш десятиліття, які минули, одним поглядом, одним і єдиним відчуттям, відчуттям одного-єдиного відчуття: і в центрі всього і завжди Ти. Я Тобі говорив про мої сни: вони повторювались завжди, кожної ночі. Мені снилась Ти. Це був завжди повторений, завжди один той самий сон: я іду до Тебе, і ніяк не можу дійти до Тебе, досягнути Тебе. Прагнення до Тебе залишається незавершеним… І я — тепер уже наяву — мрію про те, коли ми будемо разом, і наше життя зв’яжеться тісно, як ще ніколи досі. Я думаю, що це так буде, тому що інакше не може бути, тому що я цього хочу, а те, чого я коли-небудь і як-небудь хотів, завжди здійснювалось.
Мені дуже шкода, що в ці пам’ятні осінні дні, останні дні вересня, ми не разом, але трохи раніше або пізніше ми знову будемо разом, і я вже не буду такий хворий, як це сталось під час мого останнього приїзду, і ми ще раз будемо щасливі… Тепер же я побажаю Тобі бути щасливою в дні твоїх іменин, і пам’ятати, що, хоча нас розділяють відстані, але я з Тобою і Ти для мене тільки одна!
Обіймаю і міцно тебе цілую. Твій завжди».
Він назавжди повертається до Києва, коли йому вже 61. Софія старша від нього на чотири роки. Вони туляться в її крихітній однокімнатній квартирі, шафи якої забиті рукописами Зерова, а диван завалений рукописами Петрова, які Софія берегла всі ці роки (в тому числі й від мишей).
Йому дозволяють стати штатним працівником Інституту археології, згодом пускають в архів — і він, у принципі, цим задоволений: майже не обтяжений обов’язками, може працювати там над тим, що цікавить його самого: за старим гімназійним методом вивчати вокабули давньопрусської чи скитської мови, які сам винайшов, чи розмірковувати над назвами річок та їхнім походженням.
Лише кілька працівників інституту пам’ятають його ще з тих, давніх часів. Більшість працівників — зовсім молоді. Багато з них закінчили лише семирічку і, скориставшись соціяльними ліфтами, імітують заняття наукою. Дехто з них приписав собі наукові праці ворогів народу, чиї імена повинні були назавжди зникнути зі сторінок видань і з пам’яти.
Коли Петров уперше, літньої пори, з’являється в стінах інституту, там якраз майже нікого немає — всі на розкопках, у відрядженнях чи в поїздках. Одна з працівниць, учений секретар, зауваживши його постать відображеною у скляних дверях, упізнає зрадника і буржуазного націоналіста і, напівнепритомна, ховається під столом. Вона розгледіла в руках Петрова спрямований перед ним пістолет. Жінка тремтить. Петров наближається до її столу і, ввічливо привітавшись, делікатно запитує, чи закриє вона йому довідку про закордонне відрядження у справах Зовнішторгу, з якого він повернувся. Те, що здалося бідоласі зброєю, — розгорнута трудова книжка.
Колеги налаштовані щодо Петрова з недовірою. Йому не ставлять запитань, а він і не надто прагне відповідати. За його спиною обговорюються найнеймовірніші версії. Ніхто не здатен збагнути, яким чином злочинцеві дозволили повернутися на місце роботи. Жінка, яка пам’ятає Петрова ще з довоєнного часу, переповідає решті, що він завжди був підозрілим, тісно спілкувався і приятелював зі забороненими письменниками-контрреволюціонерами, що в Уфі його раптом мобілізували, а потім вона зустріла його в окупованому Кіровограді. Німецька установа, на яку працював Петров, переїздила до Умані, і він попросив жінку виконати його прохання: передати листа першому радянському солдатові, якого вона зустріне. Жінка пообіцяла і, негайно спаливши листа, нікому не розповіла про зустріч. Згодом, у переказах людей, лист перетворився на валізу з документами. А незграбний Петров із поганим зором — на вправного стрільця, спортсмена і професійного плавця.