Ми тужимо за цілістю, уявляючи її як абсолютно кругле яйце без натяку на жодну тріщину. Як фізичний об’єкт без жодної вади. Як абсолютне знання. Як повний доступ.
Наша уявна цілісність — це смерть, забуття, неіснування.
Старенька Софія, залишившись сама, ледве зводить кінці з кінцями. Її пенсія мізерна, але все ж вона знаходить можливість економити на власних харчах і ліках, щоби платити жінці, яка регулярно наводить лад на могилах.
Софія впорядковує всі матеріяли, які залишились їй після обох чоловіків, і віддає їх до Архіву. Власні листи, будь-які власні записи, які могли би бодай трохи відкрити для інших її особу, вона знищує.
Чи була вона взагалі? Ким вона була?
Через сімнадцять років її, як вона того й хотіла, поховали в могилі другого чоловіка. Вони лежать там разом, у самому центрі цвинтаря, серед військових. Так і хочеться сказати: «У ворожому середовищі». Але для кісток це точно не має значення.
Через дорогу інший цвинтар, набагато старший. На ньому поховані різні люди: спортсмен-автомобіліст київського яхтклубу Підборський, художник театру Бурячок, професор-психіятр Гаккебуш, дворянка старовинного роду Одуд, працівник цукрових заводів Білоцерківщини Подаревський.
Тут лежать рештки Костика Зерова. І з ними — пригорща землі з урочища Сандармох, в якому розстріляли його батька.
«Ніщо не буває ізольованим. Якщо людина здорова, то вона здорова в цілому, а якщо хвора, то частковий біль завжди відображає стан цілого. Це зовсім за Павловим».
Цілісність живої людини — це завжди хвороба.
Ми думаємо, що наша нецілісність — це те, що нам відомо. Ми бачимо окремі острівці, вершечки гір, що верблюжими горбами випинаються над попонами з хмар, і між ними — величезний простір нічого, незглибима порожнеча, болючі рани роз’єднаности. Ми почуваємо себе кимось хворим і агонізуючим, хто стоїть на вершечку однієї гори і бачить там, удалині, крізь густий туман, власну нерухому постать, повернену спиною. Ця напружена самотня спина зраджує зусилля, з яким наша постать попереду вглядається кудись у протилежному напрямку, в безвість, когось намагаючись там роздивитись. І немає жодного шансу докричатися.
Те, що нас творить, те, з чого ми складаємось, — це також і все, що нам невідомо, що ми воліємо забути, до чого ми не можемо дістатися, до чого нам ніколи не докричатися. Оцей погляд, спрямований у спину собі самому, поки власний погляд спрямований у непроникне. Оця неможливість за волосинку від осяяння: просто озирнись — і помахай рукою.
Дійсне
amoromality
Пороскотень, Ближні Сади
фото: її обличчя лисніє, погляд спрямований догори, туш розмазана, уста розхилені, на неї падає чорна тінь чоловіка
Вподобань 3462
Переглянути всі коментарі (174)
amoromality Боятися власної тіні
Від самого початку їй було достеменно відомо, що історія ця знайде свою розв’язку на кладовищі. У цьому не було жодної аномалії: геть усі історії саме там і закінчуються, щоб звідти ж брати свій новий початок.
Усе відбувалося точнісінько так, як боялась і сподівалась Романа. Єдине, чого вона не могла передбачити, — це ніжности, невимовної дбайливости, з якою Богдан тримав її за руку. Поки вони перетинали вулицю Іллєнка, випірнувши з підземель телецентру і лише дивом залишившись не поміченими знавіснілою юрбою, яка чигала на них за рогом, поки йшли вздовж бетонних парканів і білбордів із зображеними на них обличчями політиків, які безуспішно намагалися зобразити непритаманні їм якості, поки віддалялись від біло-червоного шприца телевежі, Романа відчувала, як чоловікова ніжність продовжує розростатися.
Богдан із зусиллям відводив зачарований погляд від її обличчя. Його очі були сповнені зачудування, навіть обожнення. Він ніби вперше її, Роману, побачив. Ніби не міг повірити, що вона справді його дружина. Раз по раз він схилявся до її потилиці, щоб вдихнути запах. Напружено сковтував слину, вивчаючи сухожилля на її шиї, ключиці, ледь прикриті тканиною сукні, одягнутої навмисне заради святкового телешоу, з якого зараз вони втікали. Скошуючи погляд, Богдан зиркав на погойдування Романиних грудей від ходи. Її рухи були скуті вузьким зеленим подолом, ноги зрадницьки підгиналися на недоречно високих підборах. Богдан міцно тримав долоню Романи у своїй руці, час від часу прикриваючи її згори другою рукою.
Вона бачила, що його тягне до неї з невідпорною силою. Ловила його бажання: таким бажаним для спраглого рота може бути соковитий достиглий плід. Вона спостерігала за зусиллями, яких Богданові доводилося докладати, щоб остаточно не втратити голову. Він озирався і чіплявся поглядом за густі крони дерев затишного парку позаду. В уяві поставали тінисті стежки. Вони вабили можливістю потягнути котроюсь із них Роману, в найвіддаленіший і найбезлюдніший закуток, в тінисті зарості, куди долинає хіба гавкотіння собак і звуки автомобільних двигунів, — і там дозволити пришвидшеному пульсові запанувати над усім його тілом повністю, вихлюпнувши на жінку в його руках всю свою вируючу жадобу.