Дихаючи липким і запилюженим повітрям міста, жаром і гуркотом дороги, слухняно йдучи слідом за своїм чоловіком (хоч це вона насправді провадила їх обох, тільки вона пам’ятала шлях), Романа повірити не могла, що їй вдалося-таки досягнути свого.
Ні, Богдан досі нічого не пригадав. Сталося щось важливіше, щось таке, чого вона прагнула весь цей час, відколи його знайшла, чим вона марила насправді, потерпаючи від його холодности, чужости, від приступів його нищівної люти.
Сталося ось що: Богдан запрагнув її у відповідь. Або навіть не у відповідь, а у спосіб, у який кожна людина таємно бажає, щоб її прагнули: він запрагнув її сильно й болісно, і його потяг ширився й могутнішав з кожною миттю, пропорційно з тривогою, що її любов до нього виявиться набагато слабшою.
Загіпнотизована і нажахана, вона йшла поруч із ним, потерпаючи від невблаганного наближення до військового кладовища. Щокілька десятків метрів Богдан нервово й довірливо перепитував, чи правильно вони йдуть. Романа ствердно кивала, додаючи щось на кшталт: «Уже скоро» або «Ось уже видніється огорожа цвинтаря». Він почав голосно дихати, як велика запряжена тварина, що місить копитами землю і вивертає очні яблука, нетямлячись від бажання дістатися до мети.
Романа думала про те, що вона ще здатна попередити неминуче. Вона могла з силою смикнути Богдана за руку, потягнути на себе, розвернутись у протилежному напрямку і скористатись таки заманливою сутінню стежок заповідника. Могла використати фізіологічну спокусу, щоби збити з невідворотно катастрофічного курсу їхні тіла.
Романа усвідомлювала, що не зробить цього. Що сила, яка сплавила їх із Богданом в одне ціле, яка з кожним кроком поглиблювала його любов до неї, яка здійснювала її, Романине, марення — ця ж сила не дозволить зійти з траєкторії. Насолода була надто гострою. Розкіш існувала негайно, в незнаній доти повноті. У тому, як Богдан тримав у своїй руці її долоню, крилась святість. У тому, як обоє вони не помічали зацікавлених, зляканих, зогиджених поглядів перехожих, спрямованих на Богданове каліцтво, розкривалася сповненість.
Крок за кроком, мить за миттю ця сповненість наближала їх до кульмінації. Романа знала, що ця кульмінація стане крахом, що вона стане найвищою точкою насолоди — і водночас кінцем.
Романа нічого не могла з цим удіяти.
amoromality
Пороскотень, Ближні Сади
фото: оголена широка спина чоловіка, вкрита шрамами різної товщини, розміру й форми, з-за якої простягається худа жіноча рука зі смартфоном, щоб зробити фото у потрісканому дзеркалі
Вподобань 2201
Переглянути всі коментарі (203)
amoromality Мене тут немає
Перед входом на кладовище молоді чоловіки вправлялись у їзді на мотоциклах. Частина тротуару носила напівстерті сліди дорожньої розмітки. У химерному порядку були розкладені смугасті конуси, забарвлення яких перегукувалось із забарвленням телевежі.
Богдан завмер на мить під самою аркою входу, точно посередині між цегляними колонами. Романа зауважила, як він сковтнув слину і як не одразу зміг набрати в легені повітря. Їй здавалося, вона бачила навіть, як підіймаються й опускаються його груди від пришвидшеного серцебиття.
Він більше не запитував у неї напрямку, більше не потребував її підказок. Тепер він упевнено, дедалі впевненіше вів її за собою: асфальтованою алеєю поміж могил (ліворуч — афганці, очолені постаттю стрункого фехтувальника, праворуч — зовсім свіжі поховання, до яких Романа спробувала привернути увагу свого чоловіка, але він нетерпляче й заперечно хитнув головою).
Бурхлива цвинтарна зелень у цій, парадній, частині кладовища була регулярно тамована: поміж пишними надгробками зеленів рівно підстрижений газон, дерева й кущі не перевищували виділених їм повноважень. Але чим далі від головного входу, тим більше свободи було даровано рослинності.