Романа зауважила кількох робітників, що безуспішно намагалися зняти важкий чорний стовбур, завалений нічною бурею на перекошений могильний пам’ятник. Навколо ставало дедалі більше ознак нічної негоди: зламані гілки, листя, шишки, зелені недозрілі каштани, надто рано здерте додолу насіння, целофанові кульки й пластикові пляшки встеляли стежки і простір між могилами. Високі трави та польові квіти так і лежали, втрамбовані в землю. Липовий цвіт змішався з розрихленим ґрунтом, віддаючи п’янкий солодкий аромат розігрітому паркому повітрю.
Слухай, — схвильовано сказав чоловік, зупинившись раптово як укопаний. — Ми ж із тобою так і не відіслали назад кам’яну лев’ячу голову. — Я знаю, — сказала Романа, — я пам’ятаю. Забагато різних подій відбулося останнім часом, — майже пошепки, ледь віднаходячи власний голос, продовжувала вона. — Але ми обов’язково це зробимо. Щойно покинемо цвинтар — підемо на пошту. Я обіцяю.
Богдан кивнув із вдячністю і відпустив руку Романи, пришвидшуючи крок. Вона припустила за ним, але змушена була відстати, щоб дати дорогу робітникам. Чоловіки з натугою котили доріжкою неповоротку садову тачку, навантаживши її кам’яним погруддям велетня у військовій фуражці з зіркою і могутнім торсом, рясно унизаним орденами. Бичача шия підпирала його велетенську голову. Риси обличчя були грубо вирубані в граніті. Те, що мало бути твердістю, проявилось як неоковирність. Що мало навіювати враження незламности й хоробрости, виглядало як тупість і порожнеча. Западини очниць мертвотно втупилися просто в Роману.
Вона не одразу розгледіла Богдана серед стовбурів беріз і молодих кленів, листя яких було вражене білими цятками грибка — ніби шаленець-священнослужитель ходив поміж могилами, щедро сіючи навколо важкі й рясні краплі розведеного вапна. Богдан завмер як укопаний, повернутий до Романи спиною, оточений жовтим і помаранчевим розливом буйно насіяних рудуватих лілійників і геліопсисів. Романа бачила, як він схиляється, щоб перенести з однієї могили на іншу щось схоже на плюшевого іграшкового ведмедика.
Вона підняла погляд догори. Туди були спрямовані всі навколишні вказівники: загострені краї намогильних паралелепіпедів, гілки дерев, стовбури, голка телевежі. Що мені робити? — запитала Романа подумки, намагаючись розгледіти відповідь серед густого візерунка листя різної форми, фактури й розміру.
Вона знала, що мусить наблизитися до Богдана. Вона добре бачила, що перетворення почалось. Про це свідчив колір неба, і шелест рослин, і погойдування важких плямистих голівок квітів, і вигравіювані на навколишніх могилах слова. А найдужче — напружена Богданова спина, кожен м’яз якої закумулював у собі цієї миті граничний нервовий заряд.
Романа зітхнула і поволі рушила до Богдана, плутаючись ногами у траві.
amoromality
Пороскотень, Ближні Сади
фото: напівпрозора золотиста скибка груші з крапельками соку, покладена грубими чоловічими пальцями у розхилені жіночі уста
Вподобань 2543
Переглянути всі коментарі (119)
amoromality Що є більш солодке?
Прямуючи до нього, обходячи граніт могил, переступаючи через низькі дерев’яні лавки, Романа думала про різну любов, про любов різних людей, знаннями та спогадами про які вона так довго й терпляче намагалася розбудити спогади Богдана, а з ними — і його любов до неї, Романи.
Нехай її план спрацював не зовсім так, як вона сподівалась, але все ж любови його у всіх виявах вона таки домоглася. Ось іще метрів двадцять, які залишались між нею і Богдановою закам’янілою спиною, Романа могла з повним правом розкошувати чоловіковими почуттями, напуватися ними. Набирати з них сил, які за кілька митей стануть їй по-справжньому необхідні.
Романа думала про любов Уляни до Пінхаса, яка змусила вбити. Думала про любов Нусі до Матвія Криводяка, яка штовхнула жінку на зраду. Думала про любов Професора до Зої, про непогамовну потребу змінювати аж до спотворення. І про любов до Зої Красовського, яка проявлялася в задушливому контролі.
Вона знову і знову вигадувала любовні колізії стосунків Пінзеля і його дружини Маріянни-Єлизавети, запаморочливо спокусливої у своєму вдівстві, жінки практичної і теплої, надійної і земної. Те, що перебуваючи в союзі з цією панею, майстер створив таку значну кількість видатних скульптур, які тривожать уяву своєю оголеною чуттєвістю, свідчить на користь вдови та їхніх зі скульптором сповнених стосунків.
З усією обов’язковістю, як і належалось її статусу, Пінзелева вдова довела другого супутника свого життя і батька дітей до його життєвого фіналу, відповідним чином віддала йому останню шану, подбавши про поховання та прощання — і навіть одружившись утретє, не викинула попереднього чоловіка з серця і голови, а навпаки: виїхала до Европи, прихопивши з собою колекцію Пінзелевих боцетті.