Романа не один раз намагалася довести Богданові, що причиною такого вчинку була не меркантильність жінки, не її плани вигідно продати скульптурки, щоб забезпечити бодай на якийсь час непевну матеріяльну ситуацію в чужому краю, — а сентиментальність, почуття, туга за чоловіком, його пристрастю і його мистецтвом.
Зацікавившись усім, що було пов’язано з Пінзелем, Богдан усе ж не виказав жодних ознак пробудженої пам’яті. Жоден момент із дитинства, проведеного серед мучеників, святих і героїв скульптора, не піднявся на поверхню його свідомости.
Схожим чином ніяк не подіяли на спогади Богдана — точніше, на їхню відсутність — розповіді Романи про Баал Шем Това. Він довгими годинами гортав Пінхасів записник, придивляючись до скопійованих мап із озером Амадока, до текстів, старанно виведених незнаними мовами, до замальованих нашвидкуруч сценок із життя єврейського містечка — але Романа добре знала, що справжню небезпеку в цьому записнику для неї становить лише один-єдиний рисунок: зображення волоських горіхів у фартушку білявої дівчинки.
І все ж вона не припиняла нагадувати Богданові, що Баал Шем Тов — той, хто самозабутньо кружляв у танці з Торою і змушував оживати пшеничні зернятка — вірив у власне вознесіння на Небеса під час грози. Однак коли померла його дружина, він сказав: «Тепер у мене всього лише пів тіла, тому вознесіння неможливе».
Богдан натомість говорив Романі про Сковороду. Дратував її розповіддю про незвершений шлюб філософа: про старого чоловіка на прізвище Майор і його юну доньку — допитливий паросток! — яку Сковорода один час навчав філософії і природознавству, аж доки не почались розмови на тему весілля. Сковорода спершу мовчав, віджартовувався, але з удячности до ласкавих людей врешті таки погодився одружитись. До весілля готувалися з надзвичайним ентузіязмом, але в день шлюбу філософ не витримав і втік: легкість у кінцівках, що несли його далі й далі в нескінченність, межувала з релігійним екстазом.
Однак Романа не дозволяла загнати себе у глухий кут. Вона витягала з рукава безвідмовний козир: безкрайню, невимовно солодку любов Сковороди до Ковалинського. Ледь захриплим від тривалого говоріння й розмлоєння голосом вона описувала цей досконалий союз, який знав і віддалення, і зближення, час разом і окремо, спільні читання античної літератури й філософії, розумування й суперечки, писання віршів, музикування, листування грецькою і латинською, дотики до волосся, розламані навпіл соковиті груші, простягнуті другові на долоні, сльози закоханости й усмішки, які не сходили з уст.
«Ти, — цитувала Романа листи Сковороди, — постійно перед моїми душевними очима, і я нічого доброго не можу ані згадати, ані зробити, не почуваючи, що ти постійно живеш у мені. Ти зо мною, коли я уходжу на самотину, ти невидимо зо мною, коли я на людях. Коли я в сумі, ти приймаєш участь у моїй скорботі, коли радий, ти приймаєш участь і в моїй радості, так що й вмерти я не міг би без того, щоб не унести твого образа з собою».
Приклавши губи до Богданового вуха, Романа шепотіла слова закоханого філософа: «Що є більш приємне, ніж кохання, що є більш солодке? Я вважаю мертвими тих, хто не знає кохання. І зовсім не дивуюсь, що сам Бог зветься любов’ю».
А коли Богдан, різко вивернувшись, відсувався від неї, ховаючи обличчя у темну шпарину між стіною і матрацом, Романа вдавалася до важкої артилерії: застосовувала його власну мову, підлаштовуючи її на свій лад.
Налякана першими променями у свідомості Богдана, проявленими фрагментами несподіваних знань про радянського шпигуна й археолога Петрова, Романа вирішила з власної волі пролити на нього яскраве денне світло. Щось було в цих знаннях таке, що змушувало Богдана пришвидшено дихати й оживати, щось хвилювало його, витягало назовні зворушення й ніжність, спонукало раптом зі здивуванням дивитися на неї, його жінку.
Романа розпочала зі слів Петрова про Сковороду: про те, як у дружбі з Ковалинським розкрилась душа філософа і як у Ковалинському той знайшов себе самого. Віднайшовши іншого, він збагнув себе і пізнав себе.
Розкручуючись, Романа читала дедалі швидше і швидше, незважаючи на Богданове мовчання і на ворожу до неї нерухомість його тіла. Втомлена його холодністю, постійним зусиллям, яке він здійснював над собою, щоб триматись від неї на відстані, вона випустила з себе лють і пекучий запал, дочитуючи вголос статтю Петрова про ненависть Сковороди до всього земного, про його «самовідмовлення» й «офіру власної волі», про «святу ненависть удосконаленої любови».