Згори, на шафці, стояв порожнистий всередині бронзовий Лєнін (маленьке гіпсове погруддя завжди прикрашало дідів письмовий стіл). А всередині лежав шкіряний футляр із молочно-білою електричною бритвою «Спутник-67», схожою на фантастичний прилад з майбутнього — цю гладеньку штуку так приємно було тримати в руках, занурюючись подумки у фантазії про зустріч із прибульцями з далеких планет, про гонитви і сутички, про космічну зброю. Не менший захват викликала й крихітна чорна коробочка — машинка для загострювання тонких, як волосинка, сталевих бритв. Вона заводилася шнурочком, за який слід було тягнути. Хлопчик поранився вже якось магнетичним лискучим чотирикутничком, на пучці вказівного пальця поволі виступила яскраво-червона краплина — але відтоді цей маленький предмет тільки ще дужче його приваблював. Лежали там ліхтарик, і складаний ніж, і збільшувальне скло, і бінокль, і справжня запальничка. А ще — дідові медалі з війни: «Золота зірка», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною». І альбоми з фотографіями різних часів, які хлопчика не особливо цікавили, і якісь старі листи, пожовклі папери, конверти, записники, течки. А там, під ними, на самому дні — криваво-червона книжка, від якої голова йшла обертом, а кінцівки наливалися приємною тяжкістю, немов у них раптом з’являлися свинцеві гирі, як у продуктовому магазині, де продавчині вправно розкладали комбінацію з важок різного розміру, як під час гри в шахи чи нарди.
На обкладинці червоної книжки була витиснена назва, моторошні, незрозумілі й солодкі слова: «Загальна сексопатологія. Посібник для лікарів». І дрібний густий шрифт, і цілковито незбагненні сторінки, і графіки й рисунки, мінімалістичні схеми — все це було саме таким, щоб відчувати там, за важкодоступним змістом, напружену й пульсуючу царину, заборонену й огидну, недоступну жодним фантазіям, але водночас — невимовно привабливу, невідпорну.
Те, що хлопчикові було доступно, — це кілька сторінок із зображеннями, над якими він надовго зависав, поїдаючи поглядом, цілковито розчавлений і захоплений: темні отвори, ковбаски, мішечки, заштриховані складки й рулетики, що набухали між широко розставленими ногами невидимих схематичних осіб; відтворений у розрізі, такий, як у нього, пісюн; або — великий і докладний малюнок багаторівневої западини, схожої водночас на печеру на морському дні, мушлю з молюском і перлиною серед м’якого пуху ехінодоруса ніжного, пильно вдивлене просто у нього око, велика розкрита брунька, відкрита рана серед допитливо розгорнутого квітколожа.
Іншомовні підписи під рисунком лише посилювали збентеження. Вони були схожі на заклинання чорнокнижників, на відьомське белькотіння. Обриси навколо незбагненного об’єкта нагадували зад із туго стиснутою дірочкою, опуклий живіт і розкладені ноги — і підозри, які в’юнились у хлопчика в голові, від яких йому перехоплювало подих, а на очі наверталися сльози, не давали йому спати ночами. Щось стояло за цим малюнком невблаганне, щось невідворотне. Якась велика і важка істина, якась незглибима втрата. Інтуїтивно він відчував, що цей отвір серед напіврозхилених пелюсток несе з собою знання про життя, яке кардинально різнилося від його дотеперішніх дитячих уявлень. Відколи вперше зазирнув у це пильне око, він перетворився. І повернення назад не було.
Коли чарівливо забриніла десятками своїх скелець коштовна люстра з богемського скла, хлопчик здригнувся — але було вже пізно. Альфа дивилась на нього, широко усміхаючись роззявленою мордою, висолопивши язика, махаючи хвостом. А дід широкими кроками перетнув кімнату, аж затанцювали порцелянові білі слоники в серванті, і навис над ним. Нависала поморщена безсила шкіра його обличчя, поплямлена коричневими острівцями старости, стирчали з ніздрів пучки волосся, тремтіли губи. Очі діда гнівно сльозились.
Хлопчик затраснув книжку, встигнувши сховати сліди найжахливішого. Але діда не цікавила розверста брунька, оточена липкими й соковитими складками. Він брутально штовхнув хлопчика і вийняв з-під нього стосик зжужмлених пожовклих листів, списаних дрібним, нерозбірливим почерком.
Ця нерозбірливість одного разу навіть привернула увагу хлопчика: він спробував розшифрувати бодай однісіньке слово, але йому нічого так і не вдалося, і він повністю втратив інтерес.
Дід схопив листи, розгладив їх на столі і, підрівнявши їхні краї, обережно, ніжно випростав папір руками. Водночас ним смикало, він аж підстрибував на місці. Все його обличчя закам’яніло в жорстоку розгнівану міну. Таким лихим свого діда хлопчик ніколи ще не бачив.