Несподівано старий схопив правою рукою весь оберемок, який від цього враз набув форми широкого віяла, і навідліг ударив ним хлопчика по обличчю. Раз, удруге і втретє.
amoromality
Пороскотень, Ближні Сади
фото: листкове тісто, начинене ягодами
Вподобань 969
Переглянути всі коментарі (74)
Повернення назад не було. Відколи Богдан уперше зазирнув у це пильне око, він перетворився. Його гіпнотизувала непроглядна манка глибина, вистелена оксамитовим мохом улоговина. Дотик тісних і гладких тканин, слизьке стискання, сплески й присмак морської води. Віяловидне суцвіття щойно розпущеного іриса. Розламаний навпіл апельсин із сочистими, ледь роз’єднаними між собою дольками. М’якуш стиглої сливи. Розрізана пахуча диня, із заглибленням, повним кісточок у солодкому липкому сиропі. Листкове тісто, начинене ягодами. Нірка в делікатно розтрісканій вологій землі. Тугий слинявий м’яз мідії. Пластична й ковзка глина, що розкриває плоть від найлегшого дотику. Пролуплені м’ясисті уста магнолії, що визирають із ніжного хутра бруньки. Вказівний палець, поволі введений у кокон шовкопряда. Напівпрозора товща рожевого помідора. Розгорнута на середині книжка з розхиленими сторінками.
Що ти там робиш? — запитала безвладно Романа, несподівано прийшовши до тями.
Чоловік мовчав.
Богдане! — гукнула вона.
Він здригнувся і підвів голову.
Це я? — перепитав у неї. А тоді зітхнув і ошелешено прошепотів: — Забув. Я знову геть усе забув.
amoromality
маршрутка Клавдієво-Тарасове — Академмістечко
селфі: вона заплакана, ледь підпухла, чолом впирається в запітнілу шибу маршрутки, він винувато дивиться на неї, літня жінка на сидінні позаду них зацікавлено й з осудом спостерігає
Вподобань 3112
Переглянути всі коментарі (157)
amoromality Згадую його відсутність
Вона спершу сказала і аж тоді збагнула, що саме. Але було надто пізно. Зрештою, вона ж упродовж усього часу була свідома, які величезні ризики супроводжують всю її затію.
Богдан поцікавився щодо помешкання. Він почав із помешкання, зізнавшись, що коли Романа розповідає про це місце, йому навіть складно уявити настільки просторі й елегантні приміщення. Ці світлі покої, ці вікна від підлоги і до самої стелі, ці довжелезні коридори, зі стін яких на тебе дивляться портрети потвор. — Хіба це не цікаво, — запитував Богдан, — що мій батько все своє життя займався такими потворами, і ось тепер його син став чудовиськом?
Романа у відповідь на це лише мовчки хитала головою і сумно зітхала. Вона показувала Богданові, як доглибно з ним не погоджується.
А Богдан продовжував.
Чи не спадало їй, Романі, на думку, що його спогади могли б розбурхатись, якби він опинився там, усередині цього помешкання з видом на Флорівський монастир? Так, він пам’ятає, що вони вже говорили про маленьке містечко його баби на Галичині, про будинок і сад на пагорбі, і що їхати туди ще надто рано, що він мусить як слід відновитися після пережитого.
Він говорив і говорив м’яким, довірливим голосом і не припиняв легенько торкатися пальцями Романиного волосся. Її голова лежала у нього на колінах. Їй було затишно, Богдан накрив її пледом. Вона й не зауважила, як він заговорив про своїх батьків. Він заговорив, а Романі здалось, що лід під ними почав тихенько розтріскуватись. Це були ще зовсім маленькі, невидимі тріщинки. Товща льоду лише ледь просіла під вагою сплетених в обіймах тіл. Чорна нерухома вода внизу мляво гойднулась. Але це був поганий знак, дуже поганий знак, і Романа це знала.
Атож, він пам’ятає, дуже добре пам’ятає і розуміє, чому вони досі не зустрічалися з батьками. Він такий вдячний їй, Романі, що вона пояснює йому те, що сам він забув, розставляє для нього маячки на мапі, щоб він не загубився і не наробив нічого, що суперечило б йому справжньому, йому колишньому.
Тут Романа по-справжньому затривожилася. Вона перевернулася горілиць і широко розплющеними очима поглянула на Богданове обличчя. З цього ракурсу було особливо помітно, що, коли він говорить, його нижня щелепа описує чудернацьку траєкторію.
Богдан помітив її хвилювання і заговорив іще ніжніше. Його пальці — легко, немов пір’їнки — торкались Роминих уст, повік і щік.
Просто мені спало на думку, — продовжував він, — що зустріч із батьками — це великий шанс повернути пам’ять. Серйозний шанс.
Добре, поїхали, — сказала Романа, не відводячи погляду і не кліпаючи.