Розповідав про хлопчикову тугу, про невтоленість його потреб. Про відсутність матері і про відсутність батька. Про відсутність дорослого чоловіка в його, хлопчиковому, житті.
Звірявся, як це: бути вихованим трьома старими жінками.
Говорив про зраджені сподівання. Багато говорив про зраду. Про різні зради, яких довелося зазнати дитині і яких довелося зазнати молодому чоловікові.
Описував ні з чим не зрівняне щастя, яке охопило юнака, коли він повірив у можливість близькости з батьком, у шанс підтримки.
І про ні з чим не співмірне розчарування, огиду до себе і злість після того, як наївно дозволив себе ошукати. Про сором і приниження.
Про покарання себе самого. Про образу на цілий світ. Про невиправність.
Говорив: ось ціна недомовлености. Ось наслідки відчужености. Ось результати приховування і забування.
Хто я такий? — запитував знову і знову. — І хто ти такий? — цікавився у Професора. — Що ти знаєш таке, чого так ніколи й не розповів мені? У чому ти мені не зізнався? Про що вже пізно говорити? Що неможливо виправити? Чому ми такі, якими є, і чому так живемо?
І вкотре повторював:
Хто я такий, батьку? Ти знаєш, хто я?
amoromality
Київ, вул. Фролівська
відео: вулиця, відображена у викривленому дорожньому дзеркалі, що блікує, хвилювання і рух юрби жінок, одягнутих у чорне, які зливаються зі стовбурами дерев і зі стовбурів являються, наближення світлої чоловічої постаті, яке в іншому сеґменті дзеркала здається віддаленням
Вподобань 3467
Переглянути всі коментарі (215)
amoromality Оптична ілюзія
Перед тим як вихором вилетіти з Професорового помешкання, Богдан запустив руку до свого наплічника і вийняв звідти плід волоського горіха. З поздовжньої щілини між півкулями стирчали довгі цупкі ворсинки. Богдан взяв Професорову долоню і вклав у неї горіх.
Думаю, ось що потрібно, — довірливим голосом мовив Богдан. — Я зовсім не знав її, але мені здається, це підійде найбільше. Горіх — хороше дерево. Він довго живе, і всі його частини використовуються: і кора, і листя, і шкаралупа, і зелена шкірка, і перетинки між насінинами. А з деревини роблять музичні інструменти. Клавіші напівтонів для рояля. Елементи скрипки, альта, віолончелі, контрабасу, гітари. Можна зробити лютню або барбат. Мені здається, це добра ідея.
Він мовчки дивився, як Професор отупіло розглядає круглий твердий м’ячик у вигині своєї долоні. А тоді різко розвернувся навколо власної осі і вихором вилетів із помешкання. Знісся сходами додолу, здіймаючи невимовний шум, перестрибуючи через дві-три височенні сходинки царського дому. Він розбудив і розтривожив старого консьєржа, якому щойно хвилин п’ятнадцять тому нарешті вдалось закуняти (минулої ночі він не склепив повік: його мучили кольки у нирках).
Богдан вийшов на вулицю Фролівську і озирнувся, вирішуючи, в якому напрямку йому краще йти. Він був спокійний. Він почувався добре і ясно.
Скинув із плеча наплічник, поклав зім’ятий папірець до бічної кишені, перед тим іще раз зиркнувши на нього. Він підібрав цей клаптик біля письмового столу Професора.
Це був фрагмент кольорової схеми Києва 1976 року випуску — дбайливо вирізана ножицями центральна частина міста. На вулиці Енґельса стояла позначка, накреслена олівцем. Три літери на полях повідомляли: «Зоя». Навпроти імени вигинався великий, утричі більший за літери, жирний і агресивний знак запитання.
Богдан знову випростався, рішуче рушив праворуч, проминув Фролівський монастир — і раптом зупинився як укопаний.
Йому здалося, що високий світловолосий чоловік, який щойно пройшов повз, був він сам — але ще цілий і неушкоджений, неправдоподібно привабливий: з рівним носом, високим чолом, напруженими жовнами, міцним підборіддям. Точнісінько такий, яким він себе не пам’ятав і навіть не міг уявити. Такий, як на їхній із Романою фотокартці — тій, що він люто ненавидів і кілька разів намагався знищити.
Долаючи запаморочення, він зробив кілька кроків слідом, але група послушниць з їхніми незмінними супутницями-вірянками, немов повінь, ґвалтовно заповнили простір між ними і продовжували прибувати, висипаючи з церкви Ікони Казанської Божої Матері, сунучи на Богдана асфальтованими доріжками. Вони були надмірно збуджені, а найбільш активні з них, групкою оточивши невисокого священника з вузькою довгою бородою, жестикулювали і сперечалися, ніяк не здатні вирішити, скільки курячих стегенець батюшка радить їм закупити і на чий рахунок перераховувати наступні пожертви. У цьому темному натовпі, що шелестів і непокоївся, Богдан остаточно загубив чоловіка, який кілька хвилин тому привернув його неспокійну увагу.