Уляна піднялася сходами ґанку, штовхнула двері й увійшла. Затерті дошки підлоги в передпокої були по діягоналі перекреслені вузькою смужкою тьмяного світла, що пробивалася з прочинених дверей до кімнати. Наступної миті двері розчахнулися. На порозі стояла Улянина мама. Позаду неї Уляна помітила двох молодших сестер — Нусю і Христю.
Той дивний неприродний крик, який пролунав серед остовпіння й тиші, належав саме Нусі. Вона відштовхнула маму й кинулася до Уляни, заходячись плачем уже на бігу. Сестра повисла на Уляниній шиї і заборсалась, ледь не збиваючи Уляну з ніг. Нусине тіло смикалось і дрижало. — Пробач, пробач мені, — повторювала вона крізь сльози, неприємно зрошуючи вологою Улянину шию.
Вже наступного дня Уляна повернулася на роботу до лікарні. Для цього все було підготовлене: новий головний лікар, який прибув звідкілясь зі сходу, новий халат, готові документи і пацієнти, хвороби яких умиротворювали.
Іноді замість роботи Красовський підхоплював її дорогою і віз до маєтку, на зустріч із Криводяком. Дорогою він напучував Уляну, як і про що варто повести їй розмову, аби дати шанс засудженому бодай трохи полегшити свою безнадійну ситуацію. Красовський простягав Уляні списки людей і просив підкреслювати прізвища. Переповідав деталізовані звіти про диверсії й напади, про захоплення заручників. Про те, як група бандитів під керівництвом Криводяка, вдаючи радянських партизанів, спалила село. Загинуло четверо дітей, п’ятеро жінок, серед них — двоє вагітних, і шестеро старих людей. — Ви повинні допомогти йому, як людина і жінка, — казав Уляні Красовський. — І допомогти нам, як медпрацівниця і громадянка. Розмовляйте з ним, запитуйте його, випитуйте, будьте лагідні, притріться до нього, увітріться йому в довіру, натисніть, підлестіться, приручіть його, скористайтесь батогом і пряником, увійдіть під його шкіру, розчиніться в його крові, просочіться в нейрони його мозку, ви ж медсестра, ви ж сестра милосердя, ви зможете, ми покладаємо надії, ми тримаємо руку на пульсі, ви в нас на прицілі, все, що ми робимо, ми робимо для вас, для нього, для Країни Рад.
Але всі його заклинання, всі тонкі психологічні ігри та прийоми, всі техніки гіпнозу, які він застосовував, усі його погрози і цілком переконлива щирість жодним чином не діяли. Зустрічі відбувались у цілковитій тиші. На підвіконні зі зовнішнього боку будинку сиділа кішка і порожніми круглими очима крізь шибу витріщалася на дві нерухомі постаті. Вони стояли або сиділи на певній відстані одне від одного і не відводили поглядів.
Яким же чином ви завагітніли? — кричав на неї згодом Красовський у кабінеті гінеколога. З-за блакитної ширми на рівні його голови стирчала боса Улянина стопа. Уляна мовчала. Брязкали металеві інструменти, які лікар час від часу кидав до алюмінієвої миски, призначеної для стерилізації.
Не хочете співпрацювати — нехай так і буде. Ви більше ніколи його не побачите, — процідив крізь зуби Красовський, вчепився рукою в тканину ширми і з люттю зірвав її із завіс. — Це я точно можу вам пообіцяти, — додав він, дивлячись на Уляну.
Відтоді автомобіль перестав по неї приїздити. Її звільнили з роботи в лікарні, і вона лежала вдома, дивлячись у стелю. Нуся вилася навколо неї, збиваючись із ніг. Спорожнювала миску з блювотою, приносила свіжого росолу, який за кілька хвилин доводилось виносити з дому в тій самій мисці.
Час від часу вона кудись бігала і поверталась за кілька годин напружена, понура. Так відбувалося раз по раз, аж доки Нуся не сіла на край Уляниного ліжка, сперлася ліктями об коліна і сховала обличчя в долонях. — Криводяк у виправно-трудовому таборі в Норильську, — ледь чутно сказала вона. — З ним усе гаразд, він працює на нікелевому комбінаті, його добре годують і він просив передати, що усвідомив свої помилки.
Уляна звісила голову з ліжка і вивергнулась потужним фонтаном. Звалившись назад на подушку, вона сказала: — І що мені тепер робити з цим хлопчиком?
Товстий, як свиняче сало під шкірою, шар снігу притлумлював звуки. Навіть перекошені дверцята «жигулів», які таксист затраскував не менше кільканадцяти разів поспіль із гідним подиву самовладанням, аж доки нарешті вони не зчепились як слід із каркасом машини, звучали доволі стримано. Таксист усю дорогу скаржився на сніг і висловлював сумніви, що його «жигулям» вдасться проникнути крізь снігові завали на Варшавській трасі, хоч її, на диво, непогано почистили, все могло бути набагато гірше. Але навіть якщо там вони проїдуть без пригод, то далі, на залізничному переїзді чи на під’їзді до Клавдієвого, вже не кажучи про відрізок до Пороскотня, який пролягає уздовж лісів, вже не кажучи про самі Сади, де в цю пору ніхто не живе, куди жодна жива душа серед зими навіть носа не потикає, нікому й на думку не спаде чистити дороги. — І якщо ми застрягнемо, — погрожував Романі таксист, — якщо я загрузну через вас, то майте на увазі, що вам доведеться компенсувати мені цілоденний простій. Тому що, знаєте, я заробив би цілком непогано сьогодні у Києві, де принаймні якщо вже засядеш у якомусь дворі, то тебе обов’язково знайдеться кому витягнути.