І щоразу вона говорила про тебе, — казав Професор. — Вона згадувала свою вагітність і твоє народження, смішні речі, які ти лопотів у дитинстві, твою улюблену їжу. Здається, вона переповіла мені весь час, секунда за секундою, який провела з тобою поруч, як і той, який би хотіла провести, якби могла повернутись назад.
Знаєш, — говорив Професор своєму синові, поки вони удвох, випадково торкаючись пальцями, збирали з підлоги рештки своєї дружини і своєї мами, — мені здавалось, що той останній період її життя ми з нею хворіли разом. Ні, я не зазіхаю на її страждання — їх я не міг, не мав ні можливости, ні права з нею розділити. Але у нас була окрема, спільна хвороба: ми хворіли провиною. І не мали одне для одного жодних виправдань.
amoromality
Київ, Поділ
фото: ліхтарі в монастирському саду
Вподобань 4
І ось за кілька годин двоє чоловіків сиділи перед столом на кухні, споглядаючи перед собою зібраний до ємности прах. Вони обговорювали дерева.
Слов’яни вірили, — говорив Богдан, — що в дубах живуть душі померлих. Багато давніх язичницьких поховань було знайдено на деревах і під деревами. Зі стовбурів дуба робили човни, і ці човни також називали дубами. У таких дубових човнах ховали небіжчиків. Ось звідки взявся вислів «дати дуба», — пояснював Богдан батькові. — А ще був хороший звичай: садити дуб, коли народжувалась дитина.
Можемо посадити вишню, — пропонував Професор. — Щоб на її гілки зліталися пташки і цвірінькали.
А що коли посадити секвою? — спадало на думку Богданові. — Секвої живуть по шість тисяч років.
Їй дуже подобалися магнолії, — пригадував Професор. — Ми завжди ходили навесні до ботанічного саду, коли вони зацвітали.
А що ти думаєш про гінкґо білоба? — запитував Богдан.
Вони деякий час мовчали, аж раптом Богдан звернув увагу на волоський горіх. Він узяв його в руку і замислено втупив погляд у заглибини й виступи шкаралупи.
Це залишили твої друзі, — сказав Професор.
Богдан підняв на нього запитальний погляд.
Які ще друзі?
Я ж одразу тобі сказав: тут були твої друзі. Понівечений чоловік, якого вкрай невдало оперували, — він вчинив увесь розгардіяш. І жінка, разом із якою ти пограбував мене двічі.
Професор зніяковіло почухав голову і опустив очі:
Я старий дурень. Знаєш, я вирішив, що вона — наша нова прибиральниця. Я впустив її додому. Вона жила тут довго разом зі мною. Я навіть уявити не міг, що ця особа мене пограбувала. Вона здавалася такою простакуватою, такою щирою.
Богдан різко схопився з-за столу. Не те щоб Професорові слова були повною неправдою. Дещо таки трапилося перед тим, як він зник на довгих два роки, — але протягом цього часу сталося стільки всього набагато серйознішого: тепер йому зовсім непросто — якщо взагалі можливо — вдавалося пригадати події, які передували війні. Зрештою, про війну він не хотів говорити.
Випадкова жінка справді була, і йшлося тоді про якусь дитячу витівку, дріб’язкову помсту, про образу, від якої йому роздирало легені. Чим усе те закінчилось? Ким була жінка? Де він її зустрів? Як вона виглядала? Ні імени, ні жодних особливих прикмет її Богдан пригадати не міг, хоч як не намагався.
Він нічого не знав про того іншого — понівеченого, як сказав батько, — чоловіка. І не зовсім розумів, про яке друге пограбування йшлося. А коли ще взяти до уваги те, що коїлося зараз у помешканні, і батькові слова про недавню присутність тут чужинців, які все це спричинили, ставало геть моторошно. Він повернувся сюди, шукаючи спокій, — і одразу зіткнувся з іншим виміром безладу.
Богдан відчув, як його накриває почуттям провини. Знайоме, нудотне відчуття: ніби потужна морська хвиля намила йому в нутрощі і в горлянку пісок і гострі уламки мушель.
Знаєш, — сказав він батькові, — не було б жодних пограбувань, якби ти мене колись не втягнув у ту історію. Я пограбував тебе, щоб виправити інше пограбування. Я хотів повернути на місце голову лева. Знаю, це був не найкращий спосіб.
Професор зняв окуляри і заходився так старанно витирати їх серветкою, що врешті з неприємним хрускотінням видавив одне зі скелець. Тепер він майже нічого не бачив на ліве око.
Я винен перед тобою, — сказав він, торкаючись рукою синового плеча. Той відсунувся і відійшов до вікна, втупившись у підсобні приміщення монастиря, дахи яких вигулькували з-поміж крон дерев.
До якоїсь міри я не підозрював, що все так обернеться, — продовжував говорити Професор. — Я справді хотів тобі допомогти. Але той чоловік — Красовський — з певного часу мав наді мною надто велику владу. На його прохання я оперував номенклатурників. І не оперував тих, кому це справді могло полегшити життя, але кого влада прагнула покарати. Я регулярно ходив і переповідав усі розмови моїх колег і знайомих, свідком яких я був і в яких сам брав участь. Я провокував людей говорити на небезпечні, заборонені теми. Я сам давав їм читати книжки, які мені перед тим позичав Красовський. О, він володів розкішною бібліотекою забороненої літератури. Він взагалі чудово розумівся на літературі і мистецтві.