Дуже хочу додому, — прошепотів на вухо, обіймаючи і притискаючи до себе в салоні маршрутки. — Хочу з тобою до нашого ліжка. Я дуже втомився.
amoromality
фото: його рот
Вподобань 1793
Переглянути всі коментарі (78)
amoromality Як би інакше я його впізнала?
Директорка підчепила кінчиками нігтів пушинку і зняла її з язика. Доведеться зачинити вікно, знизала вона плечима. Пух цьогоріч — просто-таки катастрофа!
Прихиляючи раму, вона з насолодою обвела поглядом митрополичий сад. Перед будинком Варлаама відбувалася весільна фотосесія. Наречена в білосніжній сукні здавалася невидимою на тлі білосніжних стін.
Звичайно, я вас пам’ятаю, пане Богдане, — сказала директорка, знову розташувавши своє огрядне тіло, обтягнуте напівпрозорим тонким гіпюром, за своїм письмовим столом і сплівши пухкі пальці рук на стільниці. — Як я могла б вас забути? Ви ж поділились із нами безцінними родинними скарбами! Ви наш дарувальник, наш благодійник.
Цієї миті до кабінету директорки, ледь чутно постукавши у двері, увійшла Коротулька Саша. Директорка коротко й суворо виклала їй суть справи. Коротулька спершу зашарілась, і її розфокусований погляд, безцільно втуплений у підлогу, навіяв Богданові сильне внутрішнє відчуття нехоті до всього, що відбувалось. Однак вже за мить Саша заговорила — швидко й нерозбірливо, шпортаючись об дефекти власного мовлення: вона розповідала про їхню з Романою багаторічну дружбу (ну як дружбу — Романа зазвичай поводиться доволі відсторонено), про їхнє спілкування (щоправда, якщо подумати, я не можу пригадати, щоб вона про себе багато розповідала чи взагалі говорила), про Романин характер (вона добра, мила й розумна, ми з нею ніколи не сварилися; щоправда, не раз траплялося, що мене бентежили її мовчанка і пильний погляд: навіть коли вона дивиться на мене, у мене виникає відчуття, ніби її погляд спрямований крізь мене; не знаю, як це пояснити; але вона завжди приходить на допомогу: наприклад, тоді, коли пані директорка дала мені завдання перебрати той старий мотлох у чотирьох валізах і… ой!).
Так, — сказала Коротулька. — В її особовій справі подані моя домашня адреса і номер телефону — вона мене попросила, бо якраз перебувала у стадії переїзду. Звісно, я погодилася. Хіба це складно?
Де вона мешкала? — директорка і Коротулька розгублено перезирнулись. — Чи була у неї родина? З ким вона іще спілкувалась?
Директорка підняла догори вказівний палець:
Я точно пам’ятаю, що вона приязнилася з літературознавцем Михайлом Борецьким за кілька років до його смерти, — сказала вона. — Він досліджував творчість В. Домонтовича. Ви ж, звичайно, знаєте цього письменника? Ви ж читали Віктора Петрова?
Богдан заперечно похитав головою, нервово погойдуючись на стільці. Директорка несхвально гойднула масивними грудьми і з осудом стиснула губи.
Справді, — зраділа Коротулька. — Так і було. Романа взагалі найбільше мені подобається своєю уважністю до інших, особливо до людей літнього віку. Вона зав’язує з ними надзвичайно довірливі стосунки — навіть не уявляю, як їй це вдається. Ніхто так не вміє розмовляти з ними, як вона. Ні в кого немає такого терпіння, запасів такої лагідности! Я просто з дива не виходжу часом, спостерігаючи, як вона годину чи дві вислуховує монологи котроїсь із тих занудних баб, які цілими днями копирсаються у старих газетах або чиїхось щоденниках!..
Директорка шикнула на Коротульку і закотила очі. Та витріщилась перелякано, так, вочевидь, і не збагнувши, що сказала не так.
Розкажи про стосунки Романи з Борецьким, — навела директорка Коротульку на слід.
Він приходив до нас читати листи Петрова до Софії Зерової, — миттю зорієнтувалася Саша. — Ходив місяцями, мало не щодня, тоді робив паузу на деякий час, тоді знову починав учащати. Перечитував їх від початку незліченну кількість разів. Знав їх уже напам’ять, а продовжував перечитувати. Сподівався, що натрапить раптом на підказку, якої не зауважив раніше. Казав, що вони його не відпускають. Казав, що його не відпускає щось, що ховається там, за рядками. Знову і знову розповідав Романі всі деталі життя Петрова, відтворював хронологію подій, висловлював припущення. Чому майже всіх репресували, а його — ні? Якщо він погодився співпрацювати з радянською владою, то заради чого? Чому Софія ніколи так і не покинула Києва? Який зв’язок між його листами і художніми творами? Чому він такий різний? І чому всюди, у всіх текстах, які він по собі залишив — художніх і наукових, філософських есеях і любовних листах, — відчувається та сама невловна річ, той самий нав’язливий нюанс, якого Борецький, за його зізнаннями, поки що не міг назвати, але присутність якого вертілась у нього на кінчику язика?