Я досі пам’ятаю зливу його запитань і розмірковувань, — почухала кінчик носа Коротулька. — Щоразу він приносив свіжі версії. Я вже одразу втікала, коли він, сяючи, з’являвся на порозі читального залу: лисина аж червона, очі отакенні, пальці бігають угору-вниз по ґудзиках сорочки, ніби по клавішах. Я втікала, а Романа залишалась — і слухала. Невдовзі вона вже добре орієнтувалась у темі і підтримувала з ним розмову. Навіть пропонувала власні версії. Може, казала вона, той текст про репресовану українську інтеліґенцію — таке ж соціяльне замовлення, як і чернетка статті про Агатангела Кримського? Може, різниця лише в риториці і стилістиці? У відмінностях штампів? І Борецький негайно розпалювався, і починав із нею сперечатись, і вони так розмовляли цілими годинами — іноді на них навіть скаржились інші відвідувачі.
Ну, а потім, — сумно зітхнула Коротулька, — він перестав приходити, і Романа дуже розхвилювалась. Я тоді подивилася на неї іншими очима. Почала поважати її по-справжньому. Подумала: яка ж я черства! Ось Романа — оце добре серце! Вона щодня, щодня згадувала про нього, і я бачила, що їй дуже неспокійно.
І тоді я вирішила зробити для неї — для них обох — добру справу. Зателефонувала на кафедру філології і запитала про нього. І мені відповіли, що в нього стався серцевий напад. Його прооперували, але лікарі поки що нічого не обіцяються. І я довідалась, у якій лікарні він лежить. І розповіла про це наступного дня Романі.
А тоді вона зникла, — розвела руками Коротулька.
Так, — підтвердила її слова директорка, яка з виглядом суворої екзаменаторки чи навіть тренерки підопічного спортсмена слухала розповідь працівниці. — Романа має погану звичку час від часу зникати і не з’являтися на роботі. Ось як зараз, наприклад. Я висловлювала їй суворі догани, але це не допомагає. Я погрожувала їй звільненням.
Чому ж ви її дотепер не звільнили? — запитав Богдан, на якого зусібіч тисли стіни приміщення, і тому він підвівся, наблизився до вікна і знову відчинив його, дозволяючи хмарам пуху увійти до вогкої темної кімнати. — У вас тут одночасно холодно і задушливо, — пояснив він свої дії.
Але жінки вже занадто захопилися розповіддю, щоб зважати на поведінку чоловіка, який нещодавно повернувся з війни.
Я її не звільнила, бо вона добра працівниця, — пояснила директорка. — Вона добре виконує свої обов’язки. Вона фахівець. Вона чуйна і уважна до відвідувачів, і я постійно отримую схвальні відгуки на її адресу. Коли вона зникає, відвідувачі один за одним вриваються до мого кабінету і запитують, куди поділась Романа.
У цей момент до кабінету постукали, і троє присутніх здригнулися від несподіванки. Але то виявилась усього лише секретарка, яка зайшла полити вазони.
Коли Романа за кілька тижнів повернулася, було видно, що сталось невиправне, — продовжила розповідь Коротулька, зайнявши Богданове місце навпроти столу директорки. — Вона змарніла і мала заплакані очі. Її всі запитували, в чому річ, але вона відповідала відмовками. Проте наступного дня викликала мене на розмову — і ось саме тоді й попросила у мене дозволу тимчасово вказати мою домашню адресу замість своєї. Вона сказала, що переїздить. Що в лікарні, куди вона ходила навідувати Борецького, Романа буцімто познайомилась із його дружиною. Що вони удвох сиділи навпроти палати, коли Борецький помер, і плакали над його тілом, обійнявшись. А на похоронах, куди Романа також прийшла, Борецька запропонувала їй переїхати жити до неї, у дачний будинок за містом. Бо в них із покійним не було дітей, і вона залишилася зовсім сама, і у неї астма, і їй було страшно самій засинати. Романа, звісно, погодилась. Але дача не мала офіційної адреси, розумієте? — екзальтовано махала розкритою долонею Коротулька. — Ось вона й попросила в мене дозволу скористатись моєю.
Де ж розташовано той будинок? — запитав Богдан. — Вам це відомо?
Директорка й Коротулька Саша синхронно помахали головами.
Десь біля Коростеня? — невпевнено прошепотіла Коротулька, запитально дивлячись на директорку.
Ні-ні, — заперечила та. — Це занадто далеко. Я не думаю, що це біля Коростеня.
Коротулька раптом роздратовано зірвалась зі стільця і ображена стріпнула головою.
Ну, не знаю, — вигукнула вона, взявшись руками в боки. — Звідки я можу знати, якщо вона ніколи нічого про себе не розповідала? Скільки разів я її запитувала, як їй живеться на новому місці, як почуває себе дружина Борецького, чи не дивно ось так мешкати вдома в незнайомої людини… Я ніколи нічого від неї так і не добилась.