Я хочу змінити все, — спокійно сказала вона. — Я хочу мати зовсім інше обличчя.
Чому? — запитав я, потерпаючи від наростання тривоги.
Тому що це обличчя не моє. Я не так повинна виглядати.
На цьому етапі я повинен був делікатно попрощатись із нею і скерувати її до психіятра. Я робив таке часто, лагідно вмовляючи людину, що така консультація — цілковита умовність. Мовляв, це потрібно лише для документації. — Без підпису спеціяліста з психіятрії, — казав я, — мені не дадуть дозволу проводити операції. — Я не оперував пацієнтів із психічними проблемами. Я пишався тим, що принципово не займаюсь жінками, охопленими страхом старіння. Моя робота — виправляти справжні вади: ущелину губи або піднебіння, агенезію, макро- чи мікростомію, подвійний рот чи додатковий ніс. У цієї жінки був досконалий ніс, кажу вам.
І все ж я заходився спокійно розпитувати її про зовнішність, якої б вона собі бажала. Вона наблизилася до мене і ми розглядали фотографії носів і губ, види підтяжок обличчя, результати рино-, блефаро- і отопластик. Вона захоплювалася, вона зачудовано зойкала і зітхала, вона так розхвилювалася від картинок, які я їй демонстрував, виймаючи їх сотнями зі своїх акуратних, систематизованих течок, що я відчував її тремтіння, чув її важкий віддих — шершавий, гарячий, пришвидшений. Віддих, який виходив із глибини живота, піднімався верхньою частиною тіла і вихлюпувався мені на щоку, у вухо, за комір моєї сорочки. Її ноги витанцьовували біля мене, пальці тицяли в зображення облич і їхніх частин, які видавалися їй особливо вартими наслідування.
Я переконав себе, що все це лише тимчасово. Що я дозволю собі трохи погратися, щоб затримати її тут, ще на якихось кільканадцять хвилин поруч із собою. Нехай ще бодай недовго вона торкатиметься мене мимоволі своїм тілом, лоскотатиме волоссям. Усе одно це лише на одну мить, не довше. Я ж лікар. Я ж добре знаю, як не нашкодити. Я ж умію вчасно зупинятись.
Коли я вперше зняв їй пов’язки з обличчя і оглянув шви, фіолетово-чорні мокрі набряки, біль у щілинах її затягнутих плівкою очей викликав у мені збудження, від якого на кілька митей я повністю втратив себе. Прийшовши до тями, я помітив, що вказівний палець моєї правої руки до половини занурений до Зоїного рота, що він купається в Зоїній слині, гладить її язик, вивертає їй губи. Вона розтулила уста і слухняно дозволяла мені це робити. Я бачив усмішку, яка раптом виринула в її очах. Я відчував її вдячність і полегшення.
Це саме те, чого я хотіла, — сказала вона того разу мені на прощання, і я не знаю, що саме мала вона на увазі — форму носа, розгледіти яку, поки не спаде набряк, було неможливо, чи незаконне проникнення мого вказівного пальця до її ротової порожнини. Мій палець того дня не припиняв пульсувати, жив власним життям. Я відчував на ньому смоктальні рухи, лещата тугих і гарячих, гладких тканин.
З кожним наступним разом ми заходили з нею все далі. Ми цілувались, я обмацував її груди, переконуючись, що з їхньою формою все гаразд, я торкався її тіла під одягом, пересвідчуючись, що жодних шрамів, жодних видимих вад воно не має. Вада чаїлась у неї всередині, в цьому я не мав жодного сумніву. Ця жінка носила в собі якусь фатальну несправність, природи якої я жахався, подробиць якої знати не хотів. Але вона ж і тягнула мене до себе, і я не здатен був упоратися зі збудженням.
Я продовжував умовляти себе, що можу зупинитися кожної миті, продовжував вдавати перед собою, ніби нічого не відбувається — і саме тому не зачинив дверей кабінету перед тим, як ми вперше почали злягатися. Я лише задер їй сукню, ми не роздягалися. Я залишався сидіти у своєму кріслі, вона сиділа на мені верхи, схилившись головою на плече, пластична й розімліла. Її мляві холодні долоні лежали на моїй шиї за розстібнутим коміром сорочки.
Але там, де наші тіла торкались, де вони терлись чутливими тканинами, температури, здавалося, зростали до рівнів, від яких здатні плавитись метали. М’язи її сідниць ритмічно напружувалися. Вона стискала мене з жадібністю, яка межувала з бажанням всотати й увібрати. Вона підставляла себе мені, ніби пропонувала її вбити.
Якоїсь миті до кабінету ввійшла котрась із медсестер. Я, спітнілий, нестямний, зустрівся з нею поглядом і побачив нас збоку. Медсестра смикнулась, позадкувала за двері, затраснула їх за собою. Я взяв Зою за волосся на потилиці і відтягнув її голову назад. Я подивився їй в очі. Тепер ми обоє були зіпсовані, отрута розтеклася тілом. Ми роз’єднали липкі тіла, які стали сплавами одне одного і більше не були тим, чим раніше.