Часом я ходила з нею на ринок, намагаючись пильнувати, щоб не відстати від неї в натовпі: вона точно не здатна була за цим встежити. Я міцно трималася за її руку, поки вона прискіпливим поглядом оглядала підвішені нижніми лапками догори тільця. — Не треба мені підсувати цю падлину, — казала вона спокійно хитрій бабі, — подивіться, який синюшний у нього язик.
Коли вона бралась до роботи, я вже сиділа біля кухонного столу на табуреті. Вона підспівувала собі чи насвистувала і навіть поглядала на мене зі змовницьким теплом. Я захланно вбирала його в себе, знаючи, що триватиме це недовго. Вона брала в руки свого улюбленого ножа для м’яса і торкалась леза подушечкою пальця. Обертала ніж цим і тим боком, роздивляючись його перед вікном. А часом перевіряла кінчиком язика, від чого все моє тіло починали лоскотати невидимі мурашки, і я просила: мамо, мамочко, перестань, будь ласка, ти зараз поранишся. Вона усміхалась мені (усміхалась мені!) і заходилася до роботи. Її рухи були вкрай вивірені, вона повністю віддавалася своїй справі. Думаю, вона могла би стати найкращим хірургом.
Я запитав у Зої, чи її мама вбивала живих тварин. — Ні, я ніколи такого не бачила, — відповіла Зоя замислено. — Але можу це уявити. Не тому, що вона була кровожерливою. Хоча я пов’язувала схильність до крови і плоти з її перебуванням в лісовій норі у бандитів, як і ти зараз намагаєшся, — сказала мені Зоя. — Але в розтинанні тушок крилося щось зовсім інше. Уміння, що жило в її тілі незалежно від неї самої, від її бажань. Логіка, що існує за межами наших звичних уявлень про добро і жорстокість. Тобі здається, це може бути пов’язано з її справжньою родиною? — запитала мене Зоя з надією. Ніби я міг таке знати.
Я у відповідь розповів їй про свою маму. — Думаєш, тільки у тебе вона була відстороненою і жила у своєму світі? Думаєш, тільки тобі доводилось витримувати на собі всю вагу незнаного минулого, в якому на тебе навіть натяку не було, але з яким ти від самої своєї появи на світ змушений рахуватись?
Уляна? — несподівано назвала Зоя ім’я моєї матері. Вона зацікавлено випросталась і усім тілом потягнулась до мене. — Уляна Фрасуляк?
Я схопився від несподіванки, округлив на неї очі.
Звідки ти знаєш?
Зоя усміхнулась і похитала головою.
Не забувай, ким є мій дід, — відповіла вона. — Яким би могутнім і хитрим він не був, я його онучка — нехай і не рідна. Нас пов’язує особливий зв’язок. Я багато від нього навчилась. Дідові знання і зв’язки бувають дуже корисними, коли тобі по-справжньому треба когось знайти, коли треба про щось дізнатися.
Для чого тобі знати ім’я моєї матері? — запитав я.
Хіба ж ми не схожі? — відповіла запитанням на запитання Зоя. — Хіба нас не пов’язує щось геть ірраціональне? Або щось геть логічне, до чого ми поки що не маємо доступу. Я просто шукаю цей доступ.
Цю непереконливу відмовку вона вимовила з таким запалом, з таким блиском в очах, що я, захоплений силою Зоїної емоції, знову довірився їй.
Ми з нею навперебій перелічували ознаки поведінки наших матерів — і сміялись від того, як чітко все збігалось. Упродовж годин сиділа, втупившись у вікно, не ворушачись. Дивилась крізь мене відсутнім поглядом. Не спала ночами, важко крутилася, переверталася з боку на бік у постелі. Не реагувала на мої сльози. Напружено мовчала. Відсторонювалася від обіймів, вимовляючись нагальними справами. Важко зітхала, ніби випускала з себе чорну кіптяву, духа смоли, коли я намагався (коли я намагалась) заплакати. Висмикувала свою долоню з моєї, стріпувала мене з себе різким рухом.
І до того ж, — сказав я, — моя мала ще двох молодших сестер. І власну маму. Я зростав, оточений цілою зграєю нестерпних жінок. У мене, — сказав я, — ніколи не було батька. Тобто він був, але я ніколи його не знав. Він загинув, коли я ще навіть не народився.
Батька у мене теж не було, — сказала Зоя. — Коли я про нього запитувала, дід відповідав, що ця тема геть нецікава. Казав: замість забивати собі голову дурницями, йди і почитай книжку.
Дід займався мною, читав мені перед сном, купував одяг і речі, водив на прогулянки, приносив солодощі. Ми разом дивилися «Вечірню казку», ходили до лялькового театру й каталися на «чортовому колесі». Ми з ним їздили в подорожі, і це було набагато цікавіше, ніж відпочивати з бабусею. Каталися верхи, вирушали в походи з наметами. Ми ночували в замках: у Шенборні, Олеському, Підгорецькому, краще і гірше збережених, покинутих і перетворених на санаторії. У музеях нам дозволяли торкатися руками картин і скульптур.