Уляна була найголовніша та найбільш незалежна. Молодша, Христя, — ніжна, допитлива спостерігачка. Середня, Нуся, вирізнялась хіба що тим, що була повністю, цілковито поглинута любов’ю до старшої сестри, яку вона наслідувала і без якої себе геть не тямила. Ця любов проявлялась у крайнощах: то в уїдливості, то в роздратуванні, то в нескінченній поступливості.
Саме Нуся, пояснив Романі професор, порадила йому покинути містечко і вступити до медичного університету в Києві. Шанси в нього були нікчемні. Він сам бачив, що іспити склав препаскудно, навіть вирішив не довідуватися результатів. Але Нуся наполягла. І несподівано виявилось, що його взяли.
Вона ж наполягла на тому, аби професор не повертався згодом додому. Нуся взяла на себе материн гнів і сльози, її безупинні приговорювання про зраду. Місяцями, роками витримувала її крики, її бурчання, прикрі слова, траскання дверима, її плачі і образи.
Нуся провадила переговори, виявляла безмір терпіння, а також неочікувано тонке вміння підбирати найточніші слова й володіти інтонаціями власного голосу, коли професорова мати вперлася, що тільки вона має право виховувати онука, що в Києві йому не місце, бо там брудно та небезпечно, і що жінці, яка не збирається кидати роботу, народивши дитину, довіряти хлопця не можна, бо нічого доброго з цього не вийде. Богданова мама, звісно, не погоджувалась: відмовлялася навіть розмовляти на цю тему, кричала, впадала в істерики. Уляна з нею не церемонилась — тому, якби не Нуся, вся ця історія взагалі невідомо чим могла закінчитись: викраденням, відреченням чи судом. Врешті професор і його дружина погодилися. Так було краще для всіх — а для хлопця насамперед. Поки батьки були зайняті роботою, цілих чотири бабусі (три сестри і їхня древня мама, яка насправді сама давно вже здитиніла) віддавали йому весь свій час і втілювали власні уявлення про опіку. Ключовий момент полягав у тому, що такий уклад справ був тимчасовим і мав протривати зовсім коротко. Хлопчик повинен був возз’єднатися зі своїми батьками.
Професор не зміг або не схотів пояснити, звідки в Нусі взялися ключі від помешкання. Звідки у неї взялися документи на нього. У своєму містечку жінки мешкали у старому цегляному будинку з трьома кімнатами і фруктовим садом навколо. Нуся і Христя з дитинства ділили спільну кімнату і до старости не змогли або не захотіли її покинути, вирватись за межі пагорба, на якому стояв їхній дім. З цього пагорба відкривався найширший краєвид із хмарами і глибиною неба, сказав професор, всі будинки, всі храми, вулички, навіть люди у вікнах були як на долоні. Пролягали поля, латки теплих барв, темніли ліси. Може, цього світу сестрам і вистачало. — Вони завжди розуміли набагато більше від мене, — скрушно зітхнув професор.
Але всі вони, вся моя родина, завжди потерпали від нестач. Ніхто з них не мав жодних статків, — продовжував професор, здивовано розводячи руками. Він розповідав про різні дрібні способи заробляння грошей, про селянські заняття, городину, про Уляну, яка ціле життя працювала медсестрою, а у вільний час (донедавна — потаємно і підпільно, ризикуючи власним життям і життям рідних) присвячувалася справам церковної громади. Про Нусю, яка працювала бібліотекаркою. Про Христю, яка викладала у школі трудове навчання. І тут раптом: ключі від велетенського помешкання в Києві, від пам’ятки архітектури, зі стінами завтовшки у півтора метра, зі стелями заввишки в цілих чотири.
Відповідь на Романине запитання професор зажував і зіжмакав. Він говорив щось про спадок, далеких родичів, про яких небагато було відомо, про зв’язки й історії, які загубились у гущавині часу. А після напруженої мовчанки з ентузіязмом заходився розповідати про добрі справи, вчинені його рідними під час і після війни. Про врятованих і виходжених, про вилікуваних і пригрітих, про тих, за ким полювали і хто знайшов собі притулок у сховку старого будинку, розташованого на пагорбі з краєвидом на маленьке містечко. Професор говорив про вдячність і про відплату, про матеріяльну винагороду, якої замало, коли йдеться про врятовані людські життя. — Чи не так? — запитував він у Романи. І Романа казала: — Так, професоре, звісно.
Дружина не хотіла нічого чути. Не хотіла обговорювати, не хотіла знати, не хотіла розуміти. — Мене не цікавить, — казала вона дзвінким, бездоганно поставленим голосом, ніби співала котрусь зі своїх жартівливих дитячих пісень, ніби продовжувала репетицію з одним зі своїх музичних колективів.