Професор, геть дезорієнтований, напхав валізу несвіжими й вим’ятими сорочками, взяв улюблений вовняний светр, піжаму, в якій ніколи не спав, і десяток розпарованих шкарпеток. Йому ніяк не вдавалося позбиратися з думками, вирішити найпростіше: що з побутових речей знадобиться йому завтра, найближчим часом. Коли він їздив у подорожі, валізу складала йому дружина. Вона знала найкраще, скільки пар і якої білизни йому потрібно, які краватки пасують до його сорочок і як поскладати речі так, щоби навіть не конче було перед одяганням їх прасувати.
Розгублений і голодний (звичайно, дружина не здогадалася приготувати сьогодні вечерю), він стояв на порозі своєї квартири з валізою в руках, зіпрілий у лижній куртці, яку одягнув зовсім не по сезону. Він продовжував сподіватися, що зараз дружина усміхнеться і все стане на свої місця. Вона махне рукою і піде на кухню щось готувати. А він зніме куртку, кине валізу в коридорі і наллє їм випити. А потім вони кохатимуться, щоб загладити незручну ситуацію, і міцно спатимуть всю ніч, обійнявшись.
Але коли професор нахилився вперед, знічено усміхаючись і шукаючи її погляду, щоб поцілувати в м’яку щоку і вдихнути знайомий пудровий запах, вона відхилилась і з силою штовхнула його обома руками в груди. Професор заточився і зробив крок за поріг. Двері затраснулись перед його носом.
У кишені штанів лежали ключі від винайнятої для зустрічей із Зоєю квартири. Професор переночував там, так і не склепивши очей. Його душили запахи старого помешкання, чужих токсичних життів. Плед, яким він спробував накритись, здавався просякнутим слідами їхньої з Зоєю любови. Під стіною стояла батарея порожніх пляшок від вина. Блюдце було наповнене недопалками, вимащеними Зоїною помадою.
Професор відніс плед і блюдце у ванну й зачинив двері на тугу засувку, вкриту багатьма шарами білої олійної фарби. Пролежав на нерозкладеному дивані до ранку під лижною курткою, спостерігаючи, як тріщини на стінах і стелі стають дедалі виразнішими з наближенням світанку.
Щойно о п’ятій він почав западати в сон, але йому не дозволили голуби. Вони вчинили у винограді справжню бучу: пищали і дряпалися, вовтузилися й копирсалися, длубалися, шкряботіли, булькотіли й туркотіли, клекотіли, лопотіли й невпинно товклися.
У несвіжій сорочці, з незав’язаною краваткою, в лижній куртці, невиспаний професор наскочив у під’їзді на сусідку, замотану з головою в чорну одіж. Жінка перехрестилась на його вид і знову поспішила до Лаврських печер. На виході назовні трапився той кістлявий старий із обличчям, вишкрябаним бритвою аж до кривавих смуг, який пообіцяв цього разу особисто сходити куди треба і власноручно привести сюди найвище начальство.
Того дня професор відмінив першу з серії операцій на вовчу пащу, яку мав провести чотирнадцятирічний дівчинці, сором’язливій і лагідній дитині. Він обіцяв дівчинці зробити її життя нормальним. Обіцяв, що невдовзі вона й зовні виглядатиме так гарно, якою є всередині. Що зовсім скоро всі побачать її справжню красу.
Дівчинка теж не змогла сьогодні заснути. Вона зустрічала його у вестибюлі лікарні. Побачивши крізь великі вікна, як професор, розхристаний і нервовий, заходить у двір своїми широкими кроками, дівчинка не витримала і вибігла на холод у самому лише байковому халаті, у шльопанцях, узутих на ноги в розтягнутих шкарпетках.
Але він не був здатен її оперувати. У нього тремтіли руки. Дівчинка не плакала. Вона сиділа в кутку його кабінету, похнюпивши своє розколене личко, і смикала за рукав батька, коли той починав кричати на професора вже зовсім нестримно.
Відправивши пацієнтів, професор почав думати про Зою. Цього разу сумнівів не було: все повинно скінчитися. Він підбирав слова, якими пояснюватиме їй, чому вони більше не зможуть зустрічатись. І експерименти з обличчям також доведеться припинити, якщо вона не хоче, щоб його посадили до в’язниці. Гаразд, він зробить іще одну операцію, останню: кілька штрихів, після яких її образ можна буде вважати завершеним і вдосконаленим. — Ти матимеш у подарунок від мене своє обличчя, — скаже він їй, думав професор, відчуваючи, як усередині в ньому все обривається і ниє, мов чорна зажерлива гангрена, що продукує гнилу кров. — Це буде частинка мене, яка залишиться з тобою на все життя. Наше спільне творіння.
Його не полишало відчуття роздратування від Зоїної нав’язливости — не зовсім справедливе, якщо подумати: вона не тільки жодного разу ні про що його не просила, нічого не вимагала, її навіть не було зараз поруч, а професор натомість почувався так, ніби його хапають за рукави, ніби він знову і знову змушений пояснювати очевидні речі. — Не принижуймо одне одного, — розігрував він в уяві неприємну сцену. Зоя в ній плакала, кидалась йому на шию. Він залишався спокійним і стриманим, непохитним. — Нам пощастило, що вся ця історія взагалі відбулася. Ми могли ніколи не зустрітись.