За кілька хвилин цей хлопчик, постарілий на сорок років, набирав номер районного центру. Йшли короткі гудки. Старі знову розмовляли з усіма своїми нескінченними подругами, видираючи одна в одної слухавку, бо кожна мала нагальнішу розмову.
Нарешті професорові вдалося. Він боявся почути з протилежного боку материн голос. Але йому пощастило: відповіла Нуся.
Погані новини, сину, — сказала вона (обидві тітки називали його «сином»; мама ніколи до нього так не зверталася). — Бабця впала. Шийка стегна. Сам знаєш, що це означає в такому віці. Ви мусите приїхати.
Вона жодним словом не натякнула на те, що почула від професорової дружини.
Професор шукав у голові слова. Він уявляв собі ніч у потягу: безперервний біль і дискомфорт у животі, млявість і нудоту, що проймають тіло і мозок, загиджений туалет, присутність чужих людей навколо, духоту і протяг. Уявляв свою появу після цієї ночі в тісному домі на пагорбі над провінційним містечком, перед матір’ю: ослаблений, беззахисний, розчавлений. — Де твоя дружина? — запитає вона. — Де мати твого сина?
Бачив перед собою її суворе обличчя: жорстоку складку стиснутого рота, обтягнуті зів’ялою жовтою шкірою щелепи, що видають спазматичну зціпленість зубів, прискіпливий погляд таких знайомих карих, із жовтими іскрами, очей, нехай і захованих за спухлими, провислими повіками.
Уявляв хлопчика, який соромиться до нього наближатись і коли проходить повз, нахиляє голову і ховає очі. Уявляв свою неспроможність підійти до цього хлопчика і обійняти його, взяти за руку. Знав, що хлопчик навіть не запитає професора, де його мама, чому вона не приїхала. Знав, що сам він теж із хлопчиком про це не заговорить. Ні про що не заговорить.
Уявляв мовчання, що наповнює дім на пагорбі над плюгавим містечком. Мовчання, крізь яке складно навіть пронести руку з ложкою. В якому надлюдських зусиль коштує спроба розкрити очі, рот чи заплакати.
Зламана шийка бабиного стегна проявила зламаність в усьому, що стосувалося професора. Зламаність при самому корені. Чи навіть зламаність кореня.
Дружина несподівано погодилася їхати. З одного боку, це було бентежно, з другого — знову воскресило професорову надію.
Все-таки з нею навіть у потягу було простіше, зручніше. Вона застелила професорові полицю, дістала з торбинки канапки з запеченою свининою. Він так любив смак цієї свинини з розмарином і паприкою, яку вона для нього пекла, що зараз ладен був розплакатися.
Тільки не думай, що я мовчатиму, — попередила його дружина, коли вони вже вляглись одне навпроти одного в темному купе. Чоловіки на верхніх полицях хропли. — Добре, я не думаю, — буркнув професор, хоча насправді він думав. Більше вони ні про що не говорили. Обоє знали, що у кожного з них безсоння.
О шостій годині ранку виїхали рейсовим автобусом до районного центру: потяги до містечка перестали ходити ще наприкінці Другої світової, бо залізницю знищили під час відступу німці.
На задніх високих сидіннях нещадно трусило, коліна впирались у спинки крісел попереду. Від радіятора йшов жар, зі щілин у корпусі сіялися гострі краплини дощу. Сільські люди в одязі, пропахлому курячим послідом, обклали професора і його дружину з усіх боків клунками й кошиками, напханими невідь чим мішками. Товсті груди якоїсь баби лежали на професоровій голові. Певної миті він відчув, що плаче. І знав, що дружина це помічає, що його сльози відображаються в порослій ворсом дорожнього бруду шибі, до якої вона відвернула голову, спостерігаючи за проковзуванням порожніх рудих полів.
Нуся і Христя зустріли їх на автовокзалі. Дві зсутулені постаті (одна — в хустці, друга — у прим’ятому згори капелюшку, який ніби використовували час від часу для зберігання яєць або картоплі) тулились під навісом перед входом до розплюснутої бетонної споруди.
Тебе що, живіт болить? — запитала Нуся в професора, помітивши, що той тримається за свій шрам від апендициту. Після потяга завжди так: там неможливо сходити по-великому, — сказала вона.
Нічого, зараз вдома нормально сходиш, — заспокоїла професора Христя. — Зараз поїси товченої картоплі з квасним молоком і одразу сходиш. А ти, Нусю, — звернулась вона до сестри, — звідки знаєш, що після потяга бувають проблеми зі шлунком? Ти так часто їздиш потягами?