Чув, — кивнув головою професор.
Йому вдалося переконати дружину. Та погодилася: зрозуміло, що баба от‑от помре, але безпосереднім чином убивати її не хотілося. Богдан укотре мовчки кивнув головою, коли його попросили не говорити прабабці про те, що розповіла йому мама. — Все буде добре, — торкнувся професор хлопчикової щоки фалангою вказівного пальця. Хлопчик відсахнувся. Професор перелякано заховав руку за спину. — Нічого добре не буде, — з притиском сказала дружина і, пригорнувши сина до себе, задрижала від плачу.
Сідайте за стіл, — перебільшено радісним голосом крикнула Уляна. — Сідайте за стіл, щоби мама могла помилуватися нами всіма перед самі знаєте чим.
Професор із дружиною сіли з обох боків від Богдана. Професор налив синові газованої води, дружина поклала йому на тарілку тертий буряк і котлету. Хлопчик випив шипучу зелену рідину. — Колеться, — промовив собі під носа. Професор налив іще. Хлопчик знову випив, витер рот рукою і гикнув.
Поїж бодай щось, — сказала синові професорова дружина.
Хай не їсть, якщо не голодний, — сказала Уляна. — Я ці котлети для нього дві години смажила. І все знову дістанеться псові.
Старій підклали під голову високі вишиті подушки, знесли їх із цілої хати і навіть у сусідів позичили. Її сперли на стіну, до якої цвяшками була прибита червоно-руда верета. Уляна годувала її з ложечки ріденькою товченою картоплею. Крихітне бабине личко було розтягнуте усмішкою. Вона старанно відкривала рота, хитро поглядала на всіх, довго плямкала, ніяк не ковтаючи їжу.
Не грайся, — суворо казала їй старша донька. — Мамо, їж нормально, кому кажу.
Коли я дивлюся на цих дітей, — сказала Уляні її сторічна мама, запиваючи картоплю компотом, — то відразу згадую свого Василя. Ми теж із ним так любились. Усе життя. Усеньке життя.
І раптом вона зайшлась нестримним плачем — як немовля, покинуте на кілька годин у холодній кімнаті. Її викривлене лице сіпалося від судом.
Поцілуйтесь! — наказала професорові і його дружині Уляна. Вона замахала на них рукою з випростаним вказівним пальцем і тицяла цим пальцем то в професора, то в його жінку. — Поцілуйтесь негайно!
Професор перехилився через голову свого сина і наблизив обличчя до дружини. Дружина поспішно і перелякано ковтнула непережований шматок оселедця. Він торкнувся своїми губами її губ, за звичкою захопив язиком нижню губу. Відчув смак помади, і в грудях похололо від нестерпного спогаду про Зою. Хлопчик під ними знову голосно гикнув. Стара здригалася в обіймах своєї найстаршої доньки.
Наступного вечора, коли професор і його дружина поїхали, прабаба покликала Богдана до себе і по-змовницьки йому підморгнула.
Ти знаєш, що він має коханку? А вона його за це з дому вигнала. Слаба жінка.
І скривила презирливо беззубий рот.
Жити їй залишалося рівно тиждень.
Дружина запропонувала йому повернутися додому, але він не поспішав. Професор почав шукати Зою. Очевидним місцем, єдиною зачіпкою, на яку він міг опиратись, була сіра кам’яна будівля у дусі неоренесансу на вулиці Володимирській. Професор вирішив знайти Зоїного чоловіка. Він збирався вдати з себе стурбованого лікаря: моя пацієнтка не з’явилась на заплановану операцію, клятва Гіппократа вимагає від мене повернути її на операційний стіл.
Він не мав певности, чи прізвище, яке фігурувало у медичній картці Зої, було справжнім. Належало воно їй, її чоловікові, її невідомому батькові, її всемогутньому дідові — чи було вигаданим за долю секунди, взяте просто з голови, набитої чудернацькими ідеями.
Обдзвонивши всіх Красовських, номери яких знайшов у телефонному довіднику, і нічого у цей спосіб не досягнувши, професор вирішив іще обійти всі вказані під номерами телефонів адреси. Люди, які відчиняли йому двері, ніколи про Зою не чули. Він намагався її описувати, але незмінно розгублювався: професор не мав жодної певности ні про колір очей своєї коханої (зелені чи сірі? іноді, здається, жовто-карі? то чорні, то сині, як у Емми Боварі?), ні про її зачіску (темне волосся чи русяве? пряме чи кучеряве?), ні про вік (28? 36? 42?), ні про зріст і статуру (зовсім крихітна і тендітна? заввишки така ж, як і він?).
Професор почав описувати шрами на її обличчі, які знав достеменно, оскільки заподіяні вони були його власними руками, але ця інформація не принесла жодної користи. Красовські з різних адрес і з-під різних телефонних номерів лише знизували плечима. — Ні, у нас такої немає. Нічого про таку не чули.