Йому довелось відпустити свою прибрану доньку (ванна, наповнена кров’ю, бліді руки світяться крізь товщу пурпурової води; він, хто без жодних зусиль читав думки інших людей, ніколи так і не зміг вгадати, що коїлося у неї всередині). Потім довелось відпустити кохану дружину (повільне в’янення, що тривало багато десятиліть, поступове падіння температури, завмирання, цілковитий розпад).
Але Зою він не відпустить. Він не хоче залишитися один. — Це найстрашніше, — сказав Красовський. Нехай вона втікає до все нових чоловіків — усе це тільки іграшки. Необхідний елемент її існування, ілюзія свободи. Їй не втекти від життя, яке він, Красовський, для неї уклав. Від доброго, нормального життя: помешкання на Лютеранській, роялю, собачки, вишуканої їжі, подорожей, спілкування з порядними людьми, найкращими людьми цієї країни, не втекти від оранжереї та чоловіка, який, можливо, дещо недоумкуватий і різкий, але в усьому іншому — найбільш відповідний для такої, як вона. Він ніколи не підніме на неї руку, запевнив професора дід.
До все нових чоловіків? — повторив професор, мало що розуміючи в словах Красовського. Ця фраза відгукнулась у ньому спогадом: голі, ще спітнілі після сексу, вони з Зоєю лежать на брудному килимі у винайнятому помешканні, за відчиненими дверима балкона туркочуть голуби, Зоя починає говорити, у професора стається ерекція від нападу ревнощів.
Красовський простягнув йому течку. Професор поклав її собі на коліна, якусь мить притискаючи обома долонями, не бажаючи довідуватись, що усередині.
Там були фотографії. Сотні посортованих знімків. Фотограф, щоб залишатись невидимим для свого об’єкта, ховався за рогом будинку, в кущах, за кіоском Союздруку, за спиною перехожого, за вікнами автобуса, за бильцями сходів, за вазоном у кашпо, за стовбуром дерева, за шторою, за шибою. Він робив знімки крізь шпарини, щілини, тканину, дощ і темряву, крізь отвори й проміжки. Він приймав найбільш незручні, безглузді пози. Потрапляв у небезпечні ситуації на межі викривання або й загибелі. Але продовжував фотографувати, чи то заохочений чимось, чи то заляканий, поставлений у безвихідне становище.
І ось професор їх роздивлявся: цих чоловіків, їхні потилиці, їхні плечі, їхні різноманітні статури. Один мав великий живіт, інший — тіло тонке й довге. Цей, повністю роздягнений, залишався в окулярах. Груди іншого були вкриті татуюваннями. Були тут чоловіки лисі і з довгим волоссям. Несміливі та брутальні на вигляд. Вони дивились на Зою з усмішкою або роздратуванням. Один відводив назад її голову, намотавши на руку волосся. Інший стояв перед нею навколішки. З котримсь вона сиділа в театрі. З іншим видряпувалася на гору. Потім, із цим же, засмагала, роздягнена, на березі озера. Її біле тіло, витягнуте на траві серед кількох пласких каменів, випромінювало розімлілу знемогу. Ще котрийсь щось показував їй у товстому томі з брудно-зеленою палітуркою, з потріпаним корінцем. З багатьма ними вона міцно спала, сплівшись тілами, на десятках ліжок — малих і великих, на диванах і розкладачках, у спальних мішках, на полицях потягів. Її голова довірливо лежала на всіх цих різноманітних грудях, її пальці схрещувалися з їхніми пальцями. Її коліно лежало на їхніх животах. Її груди розплющувались об їхні боки. На її обличчі був солодкий вираз. Спокійний вираз. Довірливий вираз.
Гортаючи знімки, професор згадував колір її очей і волосся, її зріст і статуру, її голос і сміх, розташування родимок на її тілі, її схлипи та зойки, доторки її пальців, звук відкушеного її ротом яблука.
Професор зрозумів, що впродовж довшого часу не дихає, коли натрапив на фотографію, на якій упізнав себе. Він лежав на боці, спершись скронею на свою долоню і накрившись пледом. Зоя у профіль сиділа на стільці, її голі ноги були випростані вперед і пальці майже торкались професорового ліктя. Напружені Зоїні пиптики стирчали крізь прозору сорочку, накинуту на голе тіло. Силуети були частково затулені виноградним листям. Профіль Зої ховався за розмитим видовженим предметом, який, якщо придивитись, виявлявся хвостом голуба.
Професор голосно, відчайдушно схопив ротом повітря, відчувши ріжучий біль у гортані й легенях. Навіть шрам від апендициту, який уже давно не нагадував про себе, нещадно занив.
А цей фотограф? — запитав навіщось професор, коли дихання так-сяк відновилось. — Вони знайомі з Зоєю?
Красовський мовчки доброзичливо дивився на професора. Він знову був схожий на старого вельможу з полотен середньовічних майстрів.