Романа набирала його номер, але він не відповідав. На повідомлення не реагував жодним чином. Вона стовбичила під його будинком, сиділа на сходах, тарабанила у двері — все марно. Консьєржка почала погрожувати, що викличе поліцію, якщо Романа не забереться.
Врешті Романа вирішила налаштуватися на очікування. Без поспіху, розтягуючи задоволення, вона посортувала фотографії, розділивши їх на часові проміжки, покоління, сюжетні лінії, і, спираючись на свої чіткі й логічні міркування, поскладала їх до спеціяльно куплених із цією метою альбомів. У процесі Романа ще раз пильно вдивлялась у кожне з зображень, мало не з’їдаючи поглядом найменші деталі, що глибоко увійшли в її мозок, стали спогадами, які нічим не різнилися від її спогадів про власне дитинство, батьків, падіння з велосипеда, темну літню ніч, у якій вона маленькою якось заблукала і загубилась, як їй здавалось, назавжди.
Все це було доказом їхньої з професором близькости, що непомітно, вечір за вечором, виплекалась у розмовах. Уперше професор переповідав своє життя у такий спосіб. Це могло стати можливим лише з нею, з Романою. Уперше Романа так слухала. Її ніхто не міг замінити. Їхні щоденні розмови найбільше скидалися на втамовування задавненого голоду, накопиченого дефіциту життєво важливих елементів. Зовсім скоро вона почала відчувати себе органічною частиною професорового помешкання, професорового життя. Зовсім скоро Романа збагнула, наскільки корисною, навіть необхідною стала вона для професора. Це він потребував її, а не вона його. Це він без неї більше не міг. Коли Романа про це думала, її охоплювала тиха спокійна радість, ворсиста, як фрукт, порослий пліснявою: вона могла дарувати комусь відчуття повноти, вона могла дбати про когось іншого, нічого не потребуючи натомість.
Романа почувала себе одним цілим із помешканням професора — продовженням цих меблів, цих чітких лаконічних ліній. Їй здавалось, вона зливається із поверхнями, з корковим деревом, з лляною оббивкою, з посудом в шафах, з відображеннями в шибах і обрисами Флорівського монастиря за вікном. Щоразу вона зустрічала виснаженого професора, який повертався після операції або від дружини, так, як кицька зустрічає господаря, коли той приходить додому.
Однак Роману непокоїла певна недосконалість, що не дозволяла їй відчути себе цілком легітимно у цій домівці. Вона так багато знала про дружину професора — знала історію їхнього знайомства і стосунків, знала перебіг вагітности і пам’ятала кожну подробицю приходу на цей світ Богдана, знала всі її звички, улюблені вирази, міряла її взуття і одяг, поки професора не було вдома, користувалася її косметикою і парфумами, беручи запах із собою в ті дні, коли йшла на роботу або поверталася до свого лісового будинку. Але їй здавалося несправедливим те, що це знайомство настільки однобоке, що воно не повне, не відвзаємнене.
Романа переконувала професора забрати дружину додому. — Тут їй було би краще, тут вона почувалась би набагато комфортніше. В чому проблема? — запитувала вона. — Хіба ви не можете обладнати їй ліжко з усім необхідним, хіба не можете платити лікарям і медсестрам, які робитимуть процедури? І я була би завжди поруч. Я тримала б її за руку, поки вас немає, я розмовляла би з нею. Щось розповідала б або слухала.
Вона вже не може говорити, — понуро відбуркував професор і хитав головою.
Ну, добре, — спокійно продовжувала Романа. — Розмова — це ще далеко не все. Вона просто проводила б час із людиною, яка добре розуміє її, добре знає. Яка співчуває. Моя присутність приносила б їй втіху, полегшення. Я підміняла б вас.
Ні, — не поступався професор. — Я про це вже багато думав. Я все одно не можу перетягнути сюди всю клініку, все необхідне устаткування. Найкращі фахівці не будуть чергувати цілодобово в моєму домі. А в її стані важливою може стати кожна мить, кожна секунда вагання може коштувати втраченого шансу. Ні, — вперто стояв на своєму професор, — я маю іншу ідею. Вона ще ризикованіша, але дає надію. Я хочу повезти її до Ізраїлю. Мені давно вже треба було це зробити. Я боявся нашкодити їй перельотами.
Романа докладала зусиль, щоби відрадити професора. — Літак? Ізраїль? Ви хоч знаєте, який там клімат? Цю зміну не витримає і здоровий, що вже казати про таке зболене, понівечене тіло. Не торсайте вже її, — майже сварилася вона на професора, — дайте вже їй спокій. Ви ж і без того її скривдили. Ви ж її любите. Так для неї буде найкраще. Привезіть її додому. Я допоможу вам.
За такими суперечками не стояло нічого серйозного: вони з професором завжди знаходили спільну мову. Їхнє порозуміння було абсолютним. Окремі дрібні розбіжності лише підкреслювали злагоду.